— Коріне!
Корін не реагував, він щось шепотів, не відриваючи гематиту від рани. Микула добіг, шарпонув його за плече, відірвав від Вісенни, схопив друїдку на руки. Вони побігли. Кощій, ні на мить не перестаючи сичати, підняв лапи, заскреготав по скелі хітиновим черевом і шпарко погнався за ними. Микула зрозумів, що врятуватися годі.
Зі сторони Мишиного яру мчав карколомним галопом вершник у шкірянім каптані, в мисюрці з залізних кілець, з піднятим над головою широким мечем. На кудлатому обличчі палали маленькі очиці, блискали гострі зуби.
З бойовим вигуком Кегль ринувся на Кощія. Однак він не встиг допасти потвору: страшні лапи стиснулись, схопивши коня в кільчасті кліщі. Боболак вилетів із сідла, покотився по землі.
Кощій без особливого зусилля підняв коня у кліщах і настромив на гостряка, що стирчав спереду тулуба. Серпуваті щелепи зімкнулися, кров тварини бризнула на каміння, з розпанаханого живота на землю бухнули паруючі нутрощі.
Микула підбіг, підняв із землі боболака, але той відштовхнув його, схопив меч, ревнув так, що заглушив передсмертне вищання коня і скочив на Кощія. Із звинністю мавпи він прослизнув під костистим ліктем потвори і рубанув на повну силу, прямо у стовпчикувате око. Кощій засичав, випустив коня, розчепірив лапи, зачепивши Кегля гострими кільцями, відірвав його від землі, кинув геть, на землю. Кегль звалився на скелю, випускаючи з рук меча. Кощій зробив напівоберт, потягся щипцями і схопив його. Маленька фігурка боболака зависла над землею.
Микула зі злості заревів, двома стрибками догнав потвору, розмахнувся і рубанув мечем по хітиновому тулубі. Корін, покинувши Вісенну, не задумуючись, підбіг з іншого боку і, тримаючи обіруч меча, з розмахом встромив його в щілину між панцирем і лапою. Напираючи грудьми на меча, він засунув вістря аж по рукоятку. Микула крекнув і ударив ще раз, панцир розколовся, бризнула зелена смердюча рідина. Кощій, сичачи, випустив боболака, звів угору кліщі. Корін уперся ногами в землю, шарпнув за руків'я меча, але марно.
— Микуло! — крикнув. — Назад!
Вони обидва кинулись навтьоки, спритно — у різні боки. Кощій завагався, скреготнув черевом по камінні і рушив швидко вперед, прямо на Вісенну, яка, звісивши голову, пробувала звестись навкарачки. Якраз над нею, в повітрі, завис строкатий птах. Він бив крилами і кричав, кричав, кричав…
Кощій був близько.
Обидва, Микула і Корін, метнулись одночасно, загороджуючи дорогу потворі.
— Вісенно!
— Пані!
Кощій, не зупиняючись, розчепірив лаписька.
— Геть, — крикнула Вісенна, стоячи навколішках і піднімаючи руки. — Коріне! Геть!
Вони відскочили обидва, припадаючи до стіни яру.
— Хененаа фіреаох керелантх! — крикнула пронизливо чаклунка, викидаючи руки в напрямі Кощія. Микула помітив, як щось невидиме суне від неї до потвори. Трава пригиналась до землі, а дрібне каміння котилося в різні боки, наче їх розтискала вагою величезна куля, що мчала з наростаючою швидкістю. З долоні Вісенни вирвалася сліпуча, ясна зигзагоподібна смуга світла, вдарила Кощія, розтеклась по панцирі сіткою язиків вогню. Повітря розкололось від оглушливого гуркоту. Кощій вибухнув, бухнув зеленим фонтаном пасоки, курявою хітинових уламків, ніг, нутрощів. Все це вибухнуло вгору, градом сипонуло довкола, загуркотіло на камінні, зашуміло по заростях.
Микула присів, обіруч прикриваючи голову.
Було тихо. На місці, де недавно стояла потвора, чорніла і диміла округла вирва, забризкана зеленого рідиною, завалена огидними шматками чогось, що важко було розпізнати.
Корін, витираючи обличчя від зелених плям, допоміг Вісенні підвестися з землі. Вісенна дрижала.
Микула схилився над Кеглем. У боболака були розплющені очі. Товстий каптан із конячої шкіри подертий був на шматки, під ними було видно те, що залишилось від плеча й передпліччя. Коваль хотів щось сказати, але не зумів. Підійшов Корін, підтримуючи Вісенну. Боболак повернув голову до них. Корін подивився на його плече і насилу ковтнув слину.
— Це ти, королевичу, — тихо мовив Кегль, тихо, але спокійно і виразно. — Твоя правда… Без зброї я сміття. А без руки? хіба лайно, га?
Спокій боболака жахнув Коріна ще більше, ніж вигляд розтрощених костей, що виглядали зі страшенних ран. Те, що карлик ще жив, здавалось невірогідним.
— Вісенно, — прошепотів Корін, дивлячись благально на чаклунку.
— Нічим не зараджу, Коріне, — сказала Вісенна тремтячим голосом. — Цей організм, це тіло… Всі правила, які ним керують, цілком відмінні від людських… Микуло… Не торкай його.
— Ти вернувся, боболаку, — шепнув Микула. — Чому?
— Бо правила, які мною керують, інші… ніж людські, — проказав Кегль із гордістю в голосі, хоча вже з видимим зусиллям. Смужка крові витекла йому з рота, заплямивши сіре хутро. Він повернув голову, глянув у очі Вісенні.
— Ну, руда відьмо! Здійснюється твоє пророцтво! Поможи мені!
— Ні! — зойкнула Вісенна.
— Так, — мовив Кегль. — Так треба. Вже пора.
— Вісенно, — зітхнув Корін із виразом жаху на обличчі. — Ти ж не збираєшся…
— Відійдіть! — крикнула друїдка, стримуючи ридання. — Відійдіть обидва!
Дивлячись убік, Микула потягнув Коріна за плече. Корін не опирався. Він ще побачив, як Вісенна стає навколішки над боболаком, легенько гладить його по чолі, торкається скроні. Кегль здригнувся, затремтів, вигнувся і застиг непорушно.
Вісенна плакала.
IX
Строкатий птах, що сидів на плечі у Вісенни, похилив пласку голівку, втупив у чаклунку округле, нерухоме око. Кінь ступав вибоїстим шляхом, небо було кольору кобальту і чисте.
— Тюууіть, тууіт, трк, — сказав строкатий птах.
— Можливо, — погодилась Вісенна. — Але не в тім річ. Ти не зрозумів мене. Я тебе не звинувачую. Прикро, що про всю цю справу я дізналась тільки від Фрегенала, а не від тебе, це факт. Але я знаю тебе вже давно, знаю, що ти не балакучий. Думаю, що якби я запитала навпростець, ти відмовив би.
— Трк, туууууік?
— Певне. Вже віддавна. Але сам знаєш, як то в нас водиться. Одна велика суцільна таємниця, все таємне, секретне. А зрештою, це тільки питання величі. Я теж не відмовляюсь від того, щоб узяти плату за лікування, якщо мені її хтось впихає і я знаю, що він не бідняк. Знаю, що за певні послуги Круг вимагає високої плати. І слушно, все дорожчає, а жити треба. Не в тім річ.