— Час непевний. Дуже непевний. Біда нам, вельможні. Ми вівці на руно годуєм, на продаж те руно, а нині купців нема, то й вибиваємо отари, рунні вівці забиваємо, щоб було що в горнець покласти. Давніш купці по яшму, по камінь зелений ходили в Амель, через перевал, там і копальні є. Там і яшму добувають. А як ішли купці, то й руно брали, платили, різне добро зоставляли. Нема нині купців. Навіть солі нема, що вб'єм, за три дні з'їсти мусим.
— Оминають вас купецькі валки? Чому? — Вісенна в задумі раз по раз торкалася пов'язки на чолі.
— А от і минають, — буркнув Топін. — Дорога до Амеля закрита, на перевалі розсівся проклятий Кощій, живої душі не пропустить. То як купцям іти? На смерть?
— Кощій? А що це таке — Кощій?
— Та хіба ж я знаю? Кощій, кажуть, людожер. На перевалі сидить.
— І не пропускає валки?
Топін розглянувся по хаті.
— Деякі лишень. Кажуть, свої пускає.
Вісенна насупила брови.
— Як то — свої?
— Атож, свої,— пробурмотів Топін і зблід. — А людям з Амеля ще гірше, як нам. Нас хоча бір дещо поживить. А ті ж на голій скелі сидять, та й те лиш мають, що їм Кощієві за яшму продадуть. Жорстоко, по-розбійницьки за кожне добро платити змушують, але що тим з Амеля робити? Адже яшми вони їсти не будуть.
— Які це "Кощієві"? Люди?
— Люди, і врани, та й інші. Здирники то, пані. Вони в Амель возять те, що з нас позбирають, там на яшму і камінь зелений міняють. А в нас силою беруть. По селах, бувало, грабували, гвалтували дівок, а як опирався хто — мордували, вбивали, людей з димом пускали. Розбійники. Кощієві.
— Скільки їх? — спитав Корін.
— Хто ж би їх, вельмишановний пане, лічив? Бороняться села, разом тримаються. А що з того, коли вночі налетять, підпалять. Краще вже зразу їм дати, чого хочуть. Бо кажуть…
Топін зблід ще більше, весь задрижав.
— Що кажуть, Топіне?
— Кажуть, що Кощій, як його розлютити, злізе з перевалу і піде до нас, у долини.
Вісенна рвучко встала. Обличчя у неї наче змінилось. Коріна пройняв дрож.
— Топіне, — мовила чаклунка, — де тут найближча кузня? Кінь мій згубив підкову дорогою.
— За хутором, далі, під лісом. Там кузня є і стайня.
— Добре. Тепер іди і попитай, де хто хворий чи поранений.
— Хай дяка вам буде, вельможна добродійко.
— Вісенно, — промовив Корін, як тільки за Топіном зачинились двері. Друїдка обернулась, глянула на нього. — У твого коня всі підкови добрі.
Вісенна мовчала.
— Яшма — це, звичайно, яспіс, а зелений камінь — то ядеїт, що ним славляться копальні в Амелі, — продовжував Корін. — А до Амеля можна дійти тільки через Кламат, через перевал. Дорогою, з якої нема вороття. Що говорила небіжчиця на роздоріжжі? Чому хотіла мене вбити?
Вісенна не відповіла.
— Нічого не кажеш? Ну то й що? І так усе починає гарно прояснюватись. Бабулька з роздоріжжя чекала на когось, хто затримається перед дурним написом, що забороняє далі шлях на схід. То було перше випробування — чи прибулий уміє читати. Потім бабка впевнюється: хто ж, як не добрий самаритянин з Круга Друїдів, допоможе бідній старенькій? Кожний інший, голову кладу до пня, відібрав би в неї ще й кийочок. Хитра бабця винюхує далі: починає гнути байки про бідних людей у нещасті, які потребують допомоги. Подорожній, замість пригостити її копняком та лайливим словом, як учинив би звичайний, сірий мешканець тих околиць, слухає уважно. Так, думає бабця, то він. Друїд, що йде розправитись із бандою, яка грабує околицю. А що, понад всілякі сумніви, сама вона наслана тою бандою, то видобуває ножа. Ха! Вісенно, чи ж я не мудрий?
Вісенна не відповіла. Стояла, повернувши голову в бік вікна. Бачила (напівпрозорі оболонки з риб'ячих пухирів на вікнах не застували її зору) строкатого птаха, що сидів на вишні.
— Вісенно?
— Слухаю, Коріне.
— Що це таке Кощій?
— Коріне, — сказала гостро Вісенна, повертаючись до нього. — Чого ти втручаєшся до чужих справ?
— Послухай, — Корін анітрохи не збентежився її тоном. — Я вже замішаний у твої, як кажеш, справи. Так вийшло, що хотіли мене зарізати замість тебе.
— Випадково.
— Я думав, що чарівники не вірять у випадки, тільки в магічне притяжіння, сплетіння подій і таке інше. Глянь лишень, Вісенно, що робиться: їдемо на одному коні. То давай зробим — хоч для сміху, — щоб тривало так далі. Пропоную тобі допомогу у твоїй справі, про мету якої здогадуюсь. Відмову я зрозумію як вияв пихи. Казали мені, що ви, з Круга, ставитеся з погордою до звичайних смертних.
— Це брехня.
— Значить, усе чудово. — Корін показав в усмішці зуби. — А тому не будемо гайнувати часу. Їдьмо до кузні.
IV
Микула міцніше схопив прут обценьками і обернув його в жарі.
— Дми, Чопе, — наказав він челядникові.
Той завис на важелі міха. Його товстощоке обличчя блищало від поту. Незважаючи на широко відчинені двері, в кузні було нестерпно жарко. Микула перекинув прут на ковадло, кількома сильними ударами молота розплющив кінець.
Стельмах Радим, що сидів на необтесанім березовім пеньку, також пітнів. Розщепив сукман і витяг сорочку зі штанів.
— Добре вам казати, Микуло, — сказав, — вам бійка не новина. Кожний те знає, що не ціле життя ви в кузні кували. Давніш ви лоби товкли, не залізо.
— Ну то й тішитись ви повинні, що в громаді такого маєте, — сказав коваль. — Вдруге кажу вам, що більш не буду отим у пояс кланятись. Ні робити на них не буду. Не підете зі мною — почну сам або з такими, що кров, не водицю в жилах мають. У лісах скриємось, будем їх по одному забивати, як котрого надибаєм. Скільки їх? Тридцятеро? Чи, може, й того менше. А сіл із тієї сторони перевалу скільки? Хлопців сильних? Дми, Чопе!
— Адже дму!
— Живіше!
Молот дзвенів на ковадлі, ритмічно, майже мелодійно. Чоп дув у міхи. Радим висякався пальцями, витер долоню об халяву.
— Добре вам балакати, — повторив, — а скільки з Ключа піде?
Коваль опустив меч. Мовчав.
— Так я й думав, — мовив стельмах. — Ніхто не піде.
— Ключ — село мале. Ви мали довідатись у Порозі і в Качані.
— Атож, я дізнався. Казав же вам, як справи. Без вояків з Майєни люди не рушать. Дехто каже так: що нам оті врани, боболаки, їх на вила можем за одним махом взяти, але що робити, коли Кощій на нас піде? До бору тікати? А пожитки, халупи? На плечі не візьмем. А на Кощія — нам не сила, це ви знаєте.