Корін зиркнув у бік Вісенни, щоб переконатись, чи вона не червоніє. Вісенна слухала з чемним виразом зацікавленості на обличчі.
— Про що це я… Ага. Думав, звалю я її з ніг і роззброю, але ж де там. Сильна, як рись. Чую, за хвилю вирве свою руку з ножем. Що було робити? Відіпхнув я її, хап за меч… Наштрикнулась сама.
Вісенна сиділа мовчазно, тримаючи руку біля чола, ніби в задумі потираючи пов'язку зі шкіри вужа.
— Вісенно! Кажу, як було. Знаю, що то жінка, але пропади я пропадом, якщо це нормальна жінка. Як тільки вона впала, то зразу змінилася. Помолодшала.
— Ілюзія, — сказала Вісенна в задумі.
— Тобто що?
— Нічого. — Вісенна підвелась і підійшла до трупа, що лежав у папороті.
— Ти тільки глянь. — Корін зупинився поряд. — Баба, як статуя у фонтані палацу. А була ж згорблена й поморщена, наче зад столітньої корови. Хай мене…
— Коріне, — перебила Вісенна, — міцні в тебе нерви?
— Га? А до чого тут мої нерви? Звичайно, якщо це тебе цікавить, то не нарікаю.
Вісенна зняла пов'язку з чола. Камінь в діадемі заяскрів молочним блиском. Вона стала над останками, витягла руки, заплющила очі. Корін придивлявся з напіввідкритим ротом. Вісенна схилила голову, шепотіла щось, чого він не розумів.
— Греальгхане! — крикнула вона раптом.
Папороть зненацька зашелестіла. Корін відскочив, дістаючи меча, і завмер у оборонній позиції. Тіло заворушилося.
— Греальгхане! Кажи!
— А-а-а-а-а! — розлігся з папороті, наростаючи, хрипкий вереск. Труп вигнувся дугою, доторкаючись до землі п'ятами й тім'ям. Вереск стих, його змінило горлове белькотання, уривчасті стогони й крики, які ставали розбірливіші, але зрозуміти слова було годі. Корін відчув на плечах струмочок поту, що повз, наче гусінь. Стискаючи кулаки, щоб стримати нервове дрижання плечей, усією силою волі він боровся з нездоланним бажанням утекти в глиб лісу.
— Огкгкгк…ннн…нгарр… — пробелькотів труп, деручи нігтями землю, булькаючи кривавими бульбашками, що лопались на губах. — Нгрр… ееггг…
— Кажи!
Із простягнутих долонь Вісенни сочився мутнуватий струмінь світла, в якому вирувала і клубочилась пилюка. З папороті злітали вгору сухі листки і стебла. Труп захлинувся, зацмокав і раптом проказав цілком виразно:
— …перехрестях шість миль від ключа в полудень найпізніше. Поо… Посилав. Круга. Хлопця. Спра…ге…..азав. Наказав.
— Хто?! — крикнула Вісенна. — Хто наказав?! Говори!
— Ффф…пгг…генал. Всі листи амулети. Перс…стені.
— Кажи!
— …ревалу. Кощій. Ге…нал. Забрати листи. Пергаменти. Прийде з маааааа! Йеееееееееее! Ниииииии!
Белькотливий голос завібрував, перейшов у страхітливий вереск. Корін не витримав, кинув меча, заплющив очі і притис долоні до вух. Стояв так, доки відчув на плечі чийсь дотик. Здригнувся — сильно, цілим тілом.
— Вже по всьому, — сказала Вісенна, стираючи піт із чола. — Я ж питала, як у тебе з нервами.
— Що за день, — простогнав Корін. Він підняв меча, заховав його до піхов, намагаючись не дивитись у бік уже нерухомого тіла. — Вісенно!
— Слухаю.
— Ходімо звідси. Якнайдалі з цього місця.
II
Вони їхали разом на Вісеннинім коні лісовим путівцем, зарослим і вибоїстим. Вона спереду, в сідлі, Корін без сідла позаду, обіймаючи її за талію. Вісенна давно вже звикла без ніяковіння тішитись дрібними приємностями, які часом дарувала їй доля, тому з задоволенням спирала свої плечі на груди чоловіка. Обоє мовчали.
— Вісенно? — Корін відважився перший, коли минула приблизно година.
— Слухаю.
— Ти не тільки цілителька. Ти з Круга?
— Так.
— Судячи з того… показу, Майстер.
— Так.
Корін відпустив її талію і притримався за луку сідла. Вісенна гнівно примружила очі. Звичайно, він не помітив цього.
— Вісенно?
— Слухаю.
— Ти зрозуміла щось із того, що та… що оте говорило?
— Небагато.
І знову мовчали. Строкатий птах, пролітаючи над ними серед листя, голосно заскрекотав.
— Вісенно?
— Коріне, зроби мені приємність.
— Га?
— Перестань молоти язиком. Я хочу подумати.
Путівець вивів їх стрімко вниз, у яр, у річище мілкого потоку, що ліниво котився поміж валунів та чорних пнів серед пронизливого запаху м'яти і кропиви. Кінь ковзався на камінні, покритому осадом глини й намулу. Корін, щоб не впасти, знову обхопив талію Вісенни. Він відігнав набридливу думку, що задовго вже блукає самотньо лісами й дорогами.
III
Хутір, солом'яний, дерев'яний і брудний, наче присів серед кривих плотів; він, як часто буває, мав лише одну вулицю й тулився до схилу гори, що височіла над трактом. Коли вони під'їхали, собаки зчинили гвалт. Кінь Вісенни спокійно ступав серединою дороги, не звертаючи уваги на в'їдливих собацюр, що тягли запінені морди до його сухожилків.
Спочатку вони не бачили ані душі. Потім з-за плоту, з стежок, що вели на критий тік, з'явились селяни — підходили повільно, босі й похмурі. Несли вила, палиці, ціпи. Один схилився, підняв камінь.
Вісенна зупинила коня. Зняла руку вгору — Корін помітив, що в долоні вона тримає маленький золотий ножик у формі серпа.
— Я цілителька, — сказала дівчина зручно й виразно, хоч зовсім не голосно.
Селяни опустили зброю, перешіптуючись та переглядаючись. Їх ставало щораз більше. Кілька тих, що стояли ближче, зняли шапки.
— Як зоветься це село?
— Ключ, — долинуло з тиші по хвилі мовчання.
— Хто старший над вами?
— Топін, вельможна пані. Он там його хатина.
Крізь гурт селян протиснулась жінка з немовлям на руках.
— Пані… — схлипнула вона, торкаючись несміливо коліна Вісенни. — Дочка… Аж горить від пропасниці…
Вісенна скочила з сідла, доторкнулась до голівки дитини, заплющила очі.
— Завтра одужає. Не закутуй її так тепло.
— Дякую, вельможна… Хай тобі стократ…
Топін, старший на хуторі, був уже на подвір'ї. Не знав, що робити з вилами, які тримав напоготові. Врешті згорнув ними зі сходів курячий послід.
— Вибачте, — мовив, відставляючи вила під стіну хатини, — пані. І ви, вельможний пане. Часи непевні такі… Прошу до хати. На гостину запрошую.
Вони зайшли.
Топінова жінка, тягаючи за собою двійко солом'яноволосих дівчаток, які причепилися до її спідниці, подала яєчню, хліб і кисле молоко, після чого зникла в коморі. Вісенна, на відміну від Коріна, їла мало, сиділа нахмурена й тиха. Топін блимав очима, чухався й балакав.