П'єрові життя було осоружне, а проте він і гадки не мав покінчити з ним. Навпаки, йому дух забивало від жадоби власного існування. Навіть, якби йому викололи очі, все одно він би міцно тримався цього світу, аби тільки слухати порощіння по листю грозового дощу, відчувати пахощі вогкого земного лона, коли над ним підіймається пара. Якби навіть у нього відмерли всі органи чуття, однак залишилися б жадоба жити, цікавість до власного серця, увага до кожного його стуку.
Але він боявся того невідомого, що чекало на нього по смерті. Він вірив у все, що йому втовкмачили в голову з дитинства. Інші поволі звільнялися від того, струшували з плечей тягар забобонів, але найдрібніші зерна, заронені йому в душу, проросли. Йдучи слідами, що їх залишили на густих весняних травах Аттіс і Кібела, він чув безугавні ангельські співи в гіллі дерев, бачив крізь прочинені двері хліва, встеленого пахучою соломою, молоду діву, яка сиділа там, тримаючи на руках дитя, що його буде розп'ято. Ще в колежі кожний стовп, що підтримував у шкільному дворі навіс над майданчиком для ігор, здавався йому зведеним хрестом, з якого, поникнувши головою, дивився на нього розп'ятий, а в класі рами великих вікон на тлі платанового листя, в якому цвірінчали зграї горобців, здавалися тією ж таки шибеницею, яка, однак, не заступала йому земної краси.
Не менше лякала цього молодого язичника й перспектива зречення земних утіх. Досі він завжди уникав священиків, хоча й шанував їх. Він страхався цих божих мисливців і їхніх тенет, якими ловлено людські душі. А тепер він шастав довкола них, немов молода лисиця, яка помирає з голоду і воднораз добре знає, що під лагоминкою заховано пастку. Аж якогось дня випадково попалась йому недавно видана книжка Ренанового[29] внука, а також "Містерія милосердя Жанни д'Арк", яку написав Пегі[30].
На схилі життя нам важко повірити, що на нашу долю змогла б вплинути якась книжка. А проте це істина, повсякденна істина. П'єр запевнив себе, що поєднання хреста і меча ввійшли в його життя ззовні,– тоді як він носив їх у собі, так само як майже вся молодь його часів і його натури; не треба глибоко копати…
Він дійшов простого висновку. В такому віці людину п'янить жадоба розв'язати всі життєві суперечності єдиним розчерком пера. Він підпишеться – і з минулим буде покінчено: з Парижем, з коханкою, з оцим осоружним животінням, із сім'єю (він виїде, не попрощавшись ні з ким, навіть із матір'ю). Він поставив свій підпис, і тепер уже все залежало від інших і від іншого, хто якось уночі привів його в "Олімпію", хто не без таємного наміру поставив його на останньому повороті шляху людини, приреченої на смерть. П'єр вірив, що ці зустрічі посилає нам доля: вони мають потаємне значення, яке нам належить розгадати.
Який спокій приносить свідомість того, що тобі залишається віддатися на волю інших! На волю інших – до кінця випробування… до весни 1915 року, коли йому мине двадцять три роки, і він звільниться від військової служби, і, – так йому здавалося, – відкриє нарешті, хоч і дорогим коштом, таємницю: як на цьому світі доступитися радості.
XIX
Під час хвороби матері й до того грудневого дня, коли вона померла, Жюльєна, другого хворого в домі, майже не доглядали. Він скорився цьому і вдовольнявся недбалим піклуванням Марії Кавельге. Та відтоді, як матері не стало, він відновив свої права тяжко хворого. Хоча у нього не був ушкоджений ні один орган, він неймовірно схуд. Проте він не потребував особливого догляду; Роза могла обходити брата й водночас робити те, що було єдиною розрадою її невеселого життя: вести бухгалтерські книги. А що господарство в Леоньяні щодень зростало, то ставало чимраз складніше й рахівництво.
Хоча Жюльєн ніколи не виходив зі своєї кімнати й нікого не бачив, крім Марії Кавельге та Луї Ларпа (поява його в домі Револю була живим свідченням відновленого достатку), він щодня передавав сестрі хроніку тутешніх подій, не приховуючи від неї нічого, що стосувалося особистого життя Дені, який оселився у флігелі Кавельге. Жюльєн анітрохи не сумнівався, що менший брат уже давно кохається з дочкою управителя. Недарма ж вона відлежала цілий місяць; увесь Леоньян знає, що вона згубила дитину. Батенько чекає лиш, коли хлопцеві виповниться двадцять років і мине рекрутська загроза, а там він оженить його з дочкою. Дені вузькогрудий, отже, Кавельге докладе всіх зусиль, щоб залагодити справу, – знайомств йому для цього не бракує.
Роза, вдаючи, ніби не йме віри Жюльєновим пліткам, слухала їх із мовчазним роздратуванням. Через те, що Дені тепер не жив у домі, вони зустрічалися зрідка і говорили тільки про господарчі справи. З часом атмосфера взаємної відчуженості згустилася. Дені завжди заклопотаний і якийсь млявий, здавалося, був поглинутий господарською діяльністю, проте порався автоматично, ніби сновида.
Незабаром по смерті матері, на початку весни, в Жюльєна на губі вискочив прищик. Роза не надала цьому ніякого значення. Така вже доля хворих, назавжди прикутих до ліжка, – на їхній стогін не дуже зважають. Але невдовзі бідолашному Жюльєнові так рознесло губи, що рот його став подібний до свинячого рила. Він невимовно мучився, з великою мужністю терпів пекучий біль і гідно зустрів страдницьку смерть. Цей страшний, несподіваний кінець приголомшив сестру й брата, і перші дні, здавалося, вони глибоко страждали. А насправді на них війнуло холодом власного небуття.
Дуже швидко Роза помітила, що ці часті похорони не дуже її зворушують; стоячи перед батьковою труною, а потім і перед труною матері, вона страждала за свою байдужість, а цього разу її палив сором. По трьох роках вона нарешті збагнула, що заподіяв їй нікчемний молодик того сумного дня, коли від грозового дощу в міському сквері струмували ручаї. Ще довго після того вона залишалася ніжним і палким дівчам, могла молитися й віддавати на жертву власне життя; але душевні рани загоювалися поволі, й непомітно для неї вичерпалась і та ніжність, і той сердечний шал.
Минуло три роки, а як вони висушили, як спустошили їй душу! Три роки була служницею матері, а потім нянькою старшого брата, не знавши ніякої радості, крім одної – бачити відновлений достаток сім'ї. Але цей добробут дістався коштом братової долі: Дені став заложником Кавельге, який узяв борг натурою.