– Біля під'їзду я з вами попрощаюся, – сказав П'єр. У нього не залишилося сумніву, що Ланденова мовчазність – ознака невдоволення, і спробував його розважити. Гучно вдихаючи носом повітря, він казав, що запах карети нагадує йому запахи батьківських екіпажів, село, казкові мандри в якомусь старенькому тарантасі, що, відслуживши свій вік, стояв у глибині каретника; згадалося йому й те ландо, в якому він колись увечері проводжав Розу до Леоньяну… Добродій Ланден, певна річ, знає Розу Револю? Так, звичайно, знає. Вона ніколи не забувала спитати, як почувається панна Ланден, і він завжди пам'ятатиме цю люб'язність.
– Отож признаюся вам, тільки вам, пане Ландене… Я любив, досі люблю і завжди любитиму її.
Ланден подумав: "Існує істина життя, істинне життя існує". Карета притишила хід і нарешті зупинилась. Ланден сказав хрипким голосом:
– Ну от і приїхали. Дякую вам, пане Костадо.
П'єр заперечив, мовляв, нема за що дякувати. Тоді Ланден додав:
– Адже ви погомоніли зі мною з таким довір'ям, з такою прихильністю. Якби ви знали…
Він якусь мить повагався і, поклавши руку на ґудзик дзвінка, замовк, бо П'єр, що стояв на тротуарі й затуманеним поглядом дивився кудись вдалечінь, не слухав його.
– От і добре, що я заїхав так далеко від готелю, – сказав П'єр. – Піду пішки через увесь Париж. Дощ утих. Прогулянка мене освіжить. Спатиму як убитий.
Карета подаленіла; Ланден помахав рукою і зник у відчинених дверях парадного. П'єрові кортіло повернутися в "Олімпію"… Але він згадав про товстуна, і йому стало бридко. Ну, та й треба дбати про свою чистоту. П'єр подумки питав себе, чи багато хлопців страждають од такого самого розладу: з одного боку – чуттєвість, а з другого – спроба самозречення – суперечливість, яка позначилася на Аттісі, що став від того незрозумілим; образ його дуже ускладнився в поемі: Кібела бачила цнотливого Аттіса, сповненого віри в якогось невідомого бога. Простуючи мокрими, брудними тротуарами, повз темні будинки переповнених харчевень, де, поглинуті палкими розмовами, впритул сиділи дівчата зі своїми кавалерами, П'єр стиха декламував тужіння Кібели, яку скривдив Аттіс, що розкаявся:
Я плачу: ти такий тендітний і міцний.
Ти спиш? Трава, де спиш, тебе окропить соком;
Птах змовк, неначе сном охоплений глибоким,
Цикада лиш сюрчить в лад крові молодій.
Де сосен ліс ряхтить, звідтіль, з-над небокраю,
Південний вітер дме, і повіви слабі
Приносять аромат коханої тобі,
Суперниці, яку на поміч закликаю,
Щоб дать тобі, чого ти прагнеш у журбі.
Для тебе стишу я жару несамовиту.
Намарно! Дужчий, ніж оце шалене літо,
Ти вже підводишся на ноги, щоб іти.
Не знала, Аттісе, який великий ти!
Є Невідомий хтось, і він тебе умів
Зробити звивистим, гнучким, неначе змії,–
Він діє чарами, не знаними мені.
Той сивий океан, оті ліси смутні,–
Ні кров твоя, ні плоть не підуть в їх простори,
Не владний більш уже приплив, ані відплив
Над Аттісом, глухим до їхніх голосів.
Не тих він втіх зазнав, хлопчак худий, суворий,
І знищення не те, й смерть ліпша, не така,
Як в краплі, що навік у безмірі зника.
"Знищення… Жахливо! – подумав він, – Цей рядок треба переробити".
Добираючи пошепки слова, П'єр перейшов мостом Сену, потім дістався до вулиці Турнон і, навіть не помічаючи, якою дорогою простує, доплівся додому інстинктивно, як звір повертається до свого лігва. Вкрай знеможений, він роздягнувся і тут же заснув. Розбудив його не голод, як завжди, а люта мігрень і нудота. Він уже знав, що його жде жахливий день, і ліг знову. Десь під сьому вечора він устав і, похапцем причепурившись, подався в кав'ярню, де своїм звичаєм щоранку пив каву з вершками й рогаликами. Цей сніданок був йому воднораз і обідом: попоївши, він знов упав на ліжко.
Настала погожа, сонячна, надто тепла, як на цю пору, година, – така теплінь довго не стоятиме, – і після тривалого отупіння до П'єра знову повернувся добрий настрій. Опівдні він вийшов, купив у газетяра свіжий номер "Преси" і сів за столиком у барі "Пантеон". Він помирав із голоду, бо майже другу добу нічого не їв. Замовивши біфштекс, він узявся за газету і на першій сторінці побачив портрет Ландена. Над ним жирним шрифтом було надруковано: "Злочин на вулиці Фонтен", а внизу – "Нова жертва".
Пізніше, коли П'єр намагався поновити в пам'яті цю жахливу хвилину, йому здавалося, що він несвідомо поводився так, ніби сам убив Ландена. Він заходився читати повідомлення про вбивство з удавано байдужим виглядом і не підводив голови, доки кельнер не приніс йому біфштекс. У нього не було певності, що він не винен; щоб переконати себе в цьому, він покинув читати і став пригадувати хвилина за хвилиною, як провів той вечір. Авжеж, він попрощався з Ланденом перед його під'їздом – хоч який був п'яний, не потягся слідом за ним… І тут йому раптом впали в око слова, надруковані в газеті: "Розшукують одного молодика, до якого Ланден підійшов був близько десятої години вечора в партері мюзик-холу "Олімпія". Бачили, як вони вдвох зайшли в бар, де випили пляшку шампанського. Не було й одинадцятої, коли Ланден попросив рахунок. На бульварі він найняв карету під номером 2021 і запросив до компанії того молодика. Візник довіз їх до Ланденового будинку, але не бачив, щоб вони зайшли туди обидва. Йому навіть здалося, що невідомий пішов далі сам-один. Прикмети його, подані візником, збігаються з прикметами, які повідомила білетерка мюзик-холу, що знала Ландена, й помітила молодика, з котрим він увійшов. Так само описав невідомого й кельнер бару. Одна лише панна Івелін Шабра, яка сиділа за столиком навпроти Ландена і його супутника, описала невідомого зовсім не так, як інші свідки. Розслідування ускладнюється тим, що воно ведеться в середовищі, де багато людей воліє мовчати. До того ж усі свідки одностайно запевняють, що розшукуваний не є завсідником "Олімпії", ніхто там не знає його в обличчя, і, можливо, зайшов він туди вперше".
В "Останніх новинах" подавалося свідчення консьєржки, яке скерувало поліцію на інший слід. Вона сказала, ніби десь близько дев'ятої вечора до Ландена приходив якийсь тип, видно, він одімкнув двері ключем, що його дав йому сам господар. За її ж таки словами, Ланден повернувся додому біля одинадцятої вечора. Вона чула, як він на вулиці сказав комусь "бувайте", і той пішов геть.