– Це вони тільки так кажуть…
– Ні, ні! Коли мене не стане, Жюльєн залишиться для них главою родини Револю.
З Жюльєнової кімнати долинуло сонне бурмотіння.
– Іди вже, йди, Розо. Він там чогось крутиться. Якщо розбудиш, доведеться мені до ранку читати йому.
Замість повернутися до себе в кімнату, Роза вийшла в сад. За кущами жимолості світляним прямокутником окреслювалися кухонні двері Кавельге. Батько, дочка й Дені сиділи за столом, перед ними стояли склянки та відкорковані пляшки. Кавельге щось тихо говорив, але Роза нічого не могла розібрати. Вони підняли склянки. Дені виголосив маленьку промову, що її часто переривали сміхом. Він поцілував господиню, потім дочку, яка злегка пручалася, пирскаючи сміхом.
Коли він ступив за двері, Марія взяла лампу і високо підняла її, стоячи на порозі. Дені гукнув господині, що знає дорогу, і ще раз побажав доброї ночі. Двері зачинилися, почувся гуркіт засува. Опинившись у темряві, Дені не міг розгледіти алеї. Кілька важких крапель дощу впали йому на чуба; він одкинув голову, щоб освіжилося й лице. Від легкого білого вина він не сп'янів, але від недавніх страждань не лишилося й сліду. Дені з приємністю наслухав, як по листю порощить дощ; скоро він припустить рясний, що й не встигнеш сховатися… На алеї почулися чиїсь кроки.
– Хто йде? – гукнув Дені.
– Це я, Роза.
– Ти вже шпигуєш за мною?
Вони зійшлися так близько, що чули дихання одне одного. Ні, вона й гадки не мала наглядати за Дені, але її лякають хитрі заміри Кавельге. Навіть якби вони не мали нічого лихого на думці, вона, Роза, не бажає заборгувати таким людям ані сантима.
Дені холодно відрізав:
– Нам нема чого бундючитися.
Краще поговорити серйозно: якби дати Кавельге заставну на маєток, можна було б зробити необхідний ремонт. Кавельге вклав би всі свої кошти в маєток і підняв би занепале господарство: завів би добрих корів, зайнявся б городництвом.
– Він каже, що без нього ми доведемо господарство до цілковитого занепаду, а з ним матимемо такі прибутки, що й самі здивуємося. Каже, що з тих прибутків ми легко виплачуватимемо проценти, а решти вистачить, щоб жити в достатку і зберегти своє суспільне становище. Він хоче, щоб ми зберегли своє становище в світському товаристві. Ти й уявити собі не можеш, з якою пошаною ставиться Кавельге до нашої родини.
– А якої думки Ірен про ці прекрасні плани?
Дені був уражений ущипливим тоном сестри. Його охопив гнів, та воднораз приємно було відчувати, що Роза стурбована.
Він запитав, яке відношення до всього цього має Ірен. Роза сказала, що вона не сумнівається, – ця дівка має свої розрахунки.
– А коли б і справді так? Я не повинен перед тобою звітувати. Це вже занадто: ти заважаєш мені шукати допомоги?
В Рози вже мало не вихопилась відповідь, почувши яку, брат, можливо, розчулений до сліз, кинувся б її обнімати: "Хто тобі допоможе, хто ж тебе зігріє краще за мене?" Але вона не сказала цього: ми соромимося висловлювати свої почуття, і це обертається для нас в небезпечніше, ніж будь-яка вада. Тепер їх розділяло всього лише незначне роздратування, суперечка, – все можна розвіяти потиском руки, ласкавим словом і вибаченням. Але Роза мовчала, і ця мовчанка здавалася братові ворожою; а насправді це була ніяковість, дитяча затятість: вона не хотіла робити першого кроку до примирення. І цих кількох хвилин було досить, щоб Дені знову віддалився від сестри.
Проте Роза в цю мить зрозуміла: треба зважити на душевні рани цього юного колючого створіння, може, саме тепер вирішується його доля, все його подальше життя. Те, що вона почувала останнім часом до Робера, зараз відчула й до брата: "Що ти зробив з братом твоїм?" Це одвічне запитання, яке пройшло крізь темряву віків – од часу першого вбивства на землі – зненацька, вночі захопило цю тендітну дівчину серед ланів в околицях Бордо.
Вона шукала слів, що одімкнули б двері, за якими страждав Дені. Та поки вона вагалася, він став глузувати з неї, ба навіть погрожувати: він не потребує нічиїх порад, щоб улаштувати власне життя. Він не буде жертвувати собою через безглузде марнослав'я, через погорду. Роза мовчки йшла слідом за ним. У передпокої, де горіли залишені для них дві свічки, вона зробила – запізно – те, чого Дені недавно так жадав од неї: спробувала пригорнути його, але він випручався і не дав себе поцілувати.
Роза вже й помолилася, але знову стала навколішки. Вона не проказувала вдруге звичних слів; не знана досі молитва сама линула з одкритого серця. Дівчина зверталася до безликої Любові, ніби вона називалася не Бог, а просто – Любов… Нарешті Роза переступила останній рів, останній окіп, останню загорожу з колючого дроту. Власні страждання – страждання покинутої нареченої– та родинні турботи ще супроводили її глухим гуркотом, яким нас оточують життєві будні, але цей невиразний шум долинав десь іззаду і вже не обступав її звідусіль, вона була далеко від усього цього.
– Тепер я знаю, – шепотіла вона, – що не заблудилась у темному лісі, а, навпаки, вибралася на дорогу… хоча, продираючись крізь тернові кущі, до крові поранила собі ноги. Але я йду сама і не можу збагнути: чому, – адже ти раз у раз підказував мені, що треба йти разом із тими, чию долю ти мені довірив. Не розумію, чому я безсила допомогти тим, кого ти дав під мою опіку. Я хочу вірити, вірю всім серцем: це не безнадійне безсилля; і колись я почую – Дені мчить навздогін за мною, як бувало в дитинстві, почую, як він гукає мене; мені здається, якогось іншого щасливого дня на повороті тієї самої дороги я побачу людину, що сидить у багні, і впізнаю в ній того, кого ти велів мені любити і хто не побажав любити мене. Він вийшов до мене найкоротшою стежиною, на яку ти скерував його потай від тих, хто зневажає грішників. І на тій стежці він чекатиме на мене, можливо, довгі роки; і, нарешті, ми, плачучи, обіймемося, і це, мабуть, буде моя смертна година.
По Розиних щоках текли сльози; вона не знала, чи серце її горить заради тих, хто був для неї дорожчий за життя, чи заради того, до кого вона промовляла і хто не носив імені бога.
Та й справді, є ж у нього й людське ім'я… Як вона про це не подумала? Це ім'я, часто повторюване за звичкою, яке нічого не говорило ні її душі, ні серцю, ім'я, пов'язане зі старими нікчемними заклинаннями, з мертвими обрядами, з бубонінням, що завжди навіювало на неї нудьгу… І раптом, оживши в її серці, воно тихо засяяло серед мороку.