– Голова запаморочилась, – мовила Роза. – Мабуть, од грози. Вигляд у мене, певно, жахливий… Я оце – од вас. Мені вже покращало, шкода тільки, що останній трамвай пропустила. Ні, ні, не турбуй Робера. Зрештою його немає вдома – пішов до товаришів готувати лекції. Якби ти міг знайти мені візника…
П'єр пригадав, що по вулиці Труа-Коніль є візницький двір. Коли він подався туди, Роза підійшла до фонтанчика з питною водою і, намочивши хусточку, витерла очі, лице, й помила руки.
Із відкритої коляски зійшов П'єр.
– Ну, звичайно, я проведу тебе. Невже ти думаєш, що я відпущу тебе саму, надто в такому стані? Та й мені буде приємно проїхатися вночі.
Роза мляво заперечила – їй бракувало сили сперечатися. П'єр сів поруч, і старенька коляска заторохтіла по бруківці. Роза почала жваву розмову, щоб завести в оману хлопця. Вона казала, що вдома не турбуватимуться, бо вона вже двічі спізнювалася на останній трамвай. Впадаючи в фальш, П'єр наспівував "О ночі світоче, моя чарівна зоре".
– Знаєш, я трошки випив… Зайвого не пив, – поспіхом додав він, – зовсім мало… Така несподівана ця поїздка… Неждано-негадано… це чудесно… Після дощу поля чудово пахнуть.
Він несміливо присунув руку до її руки. Роза не забрала руки. Спочатку їй було страшно на саму думку, що доведеться аж до Леоньяну терпіти П'єрове товариство. Але тепер їй була приємна його присутність, як і тепло його великої руки; хай вона й трошки спітніла, Роза й гадки не мала прийняти свою руку. П'єра не дивувало таке довір'я. Закинувши голову, він дивився на небо, тепер уже не затиснене дахами будинків, а широке й вільне над посвіжілою околицею. Із-за садиби Рабата виплив місяць. П'єра охопили глибока ніжність, лагідність і мир, що несли спокій його душі. Він нічого не краде в брата, тримаючи в своїй великій лапі оцю маленьку довірливу ручку.
– Розо, – раптом сказав він, ніби думаючи вголос, – як ти гадаєш – діти можуть любити, по-справжньому любити?
– Не знаю, – відповіла вона і стиснула губи.
– Ти навіть не уявляєш, як я тебе любив… І завжди любитиму. Не смійся з мене. Кажи що завгодно, тільки не глузуй. Я й сам знаю, що мені лише вісімнадцять років. Не треба дивитися на мене, забудь, яке в мене обличчя.
– Я не забуду твого обличчя, – мовила Роза, не повертаючи голови. – Воно в моїй душі, воно буде завжди там. Згодом, коли ти станеш знаменитий, коли прославишся в усьому світі, я пам'ятатиму тебе таким, який ти ось зараз, переді мною, цього вечора. Саме цього вечора… якого я ніколи не забуду…
Вона не докінчила. З глибини її душі здійнялася буря скорботи, нездоланна, як припадок епілепсії. Саме тут почалася вибоїста бруківка, і під гуркіт коліс, торохтіння старенької коляски Роза мало-помалу заспокоїлась; П'єр так нічого й не помітив. Він сидів, відкинувши голову на шкіряну спинку.
– Чи пам'ятаєш ти Понтейяк? – запитав він. – Пляж… Відтоді вже минуло два роки… Ми засмагали на сонечку… Ти тоді розгнівалася на мене за вірші, які я тобі дав: ти не зрозуміла, що адресовано їх не тобі самій… Я виходив із тебе, щоб потім удатися до міфологічного образу. Навіть зараз я майже кожного разу виходжу від тебе…
Розу знову захлюпнула хвиля гострого болю. "Хоча б він почав читати свої вірші,– думала вона, – я б тим часом заспокоїлась". І П'єр, усміхаючись, сказав:
– Втішно те, що мене надихнули тоді твої сонячні опіки. Пам'ятаєш?
Шукаю я чужих слідів на цьому тілі.
Ти кажеш: "Спека ж бо опівдні"… Кажеш ти:
"У горлі мов стріла – так почало пекти!
Я на землі заснув, то й руки загорілі…"
Але ж якийсь то слід поплутаний проліг
На голім тілі цім, рудішім, ніж пустеля,
Мов тут незнаного мисливця був нічліг:
Погасле вогнище, занедбана оселя.
– А далі,– провадив він із усмішкою на устах, – ішли ті рядки, що розсердили тебе, – ти подумала, що в них мовиться про тебе.
– Цього вечора вони мене не гнівитимуть, мій любий П'єре.
"Говори, говори далі,– думала вона, – не зупиняйся!"
Вона сказала одним подихом, мов дитина, якій розказують казку:
– А далі?
– Далі? Не пам'ятаю вже…
П'єр замовк. Він напружував пам'ять, намагаючись пригадати, і йому ніби почулося ридання. Він повернувся до Рози, яка сиділа, відкинувши голову. Йому видно було тільки витягнену шию та овал підборіддя: все свідчило про спокій. Вона мовила;
– Я не сплю. Я слухаю.
П'єра здивував її надламаний голос. Він подумав, що Розу розчулили ця нічна їзда, ці вмиті дощем поля, цей місяць, що пливе небом, а може, й вірші… Це ж вона, вона взяла його руку, стиснула її!..
– Читай, – не відступалася вона, – читай з того місця, яке пам'ятаєш.
П'єр прочитав усього кілька рядків:
Тягуча ніжносте, проклала ти дорогу
В глибини, де ячить одвічний голод мій!
Я вчула юну кров, весь шал її й тривогу,
Неначе шум ріки, невпинний і гучний.
Якби цей шум чужий в мені замовк нарешті,
Якби, дитя людське, ти кинуло мене…
Цього разу помилки бути не могло: Розині пальці, які він тримав у своїй руці, тремтіли, тремтіла вся рука, все її тіло.
Вона пролебеділа:
– Кінець! Всьому кінець!
Він нічого не зрозумів і, притягнувши її до себе, спитав:
– Який кінець?
Йому й на думку не спало, що Роза говорить про Робера.
– Він покинув мене, він мене більше не любить. Всьому кінець.
П'єр закричав:
– Кінець? Побачиш, який кінець! Я його завтра приведу до тебе. Він на колінах плазуватиме! Чуєш, на колінах!
Роза, покрутивши головою, простогнала:
– Ти не зможеш зарадити, ніхто не зарадить! Та й сам він безсилий! Що він може зробити, коли вже не любить? Мертвого не воскресити! Якби ти бачив його, якби ти чув!..
Рідко буває, щоб людина знала, якого дня, якої саме години, на якому повороті життєвого шляху цілий шмат її життя зненацька відділиться від неї, коли її ще дитинно-невиразний образ раптом застиг, а кожна рисочка скам'яніла й набрала свого довічного виразу. До кінця життя, може, до останніх хвилин своїх пам'ятатиме П'єр Костадо підйом на пагорок, де конячина перейшла на ступу, пам'ятатиме тінь од коляски й візника на схилі дороги, шерех грозової вологої ночі та голос Рози, що виправдувала його брата і мимохіть звинувачувала того, кого хотіла виправдати.
П'єр зціпив зуби; відраза, огида й презирство – все разом важким тягарем налягло йому на душу й так гнітило, що цієї хвилини серце його немов завмерло; він уже не відчував жалю навіть до цієї такої любої йому дівчини, яка зрошувала гіркими слізьми його піджак, – вона ж належала до того світу, що його він хотів відкинути від себе. Не можна відділити павука від мухи, треба геть усе відірвати від себе – і катів, і жертви, – все знищити; треба вирватися з цього світу, більше не належати до нього. Його знову охопило й підняло те саме духовне збудження, яке викликало в ньому легке сп'яніння. Ця страшна скорбота не заважала йому бачити так само ясно, як дорогу під місяцем, два виходи, у виборі яких він досі вагався: чи змінитися самому, пристосувавшись до світового ладу, чи змінити світовий лад? Прокладати собі дорогу до бога через самозаглиблення чи, знехтувавши своє духовне вдосконалення, безповоротно віддатися руйнуванню; ударами тарана валити ветхі мури старого ладу, оголосити війну не на життя, а на смерть усім Костадо на світі, щоб усе тріщало, все валилося?