– Там, мабуть, уже затопили… Забула спитати, як там панна Ланден…
– Спасибі за увагу… її мучила невралгія, знаєте… Але вже минуло, вона знову хазяйнує…
Його відповідь зависла в порожнечі. Роза спитала тільки для годиться.
Ланден старанно замкнув двері кабінету, де мав працювати востаннє. Він сів у крісло за письмовим столом, як і щовечора протягом цих трьох тижнів, спер голову на руки й пірнув у глибокий спокій.
Мерця вже нема чого боятися – ні його лайки, ні його зневаги. Нічим уже він не перешкодить тому, хто відданий йому всім серцем: він уже не борониться, не відгороджується, не ставить перепон тому почуттю, яке сам же й викликав. Не треба тепер його ні оберігати, ні ошукувати; навіть коли тебе звуть Ланден, – а небіжчик, про якого йде мова, був такою поважною персоною, як Оскар Револю, – то й тоді можна вільно віддатися новому й незвичному почуттю – жалощам. Ланден дивувався, що відчуває жалощі до того, хто викликав у нього більше, ніж хто інший, захоплення. Він намагався зрозуміти, які страждання шарпали Оскара в ці останні тижні життя, і доходив висновку: ділові невдачі тут важили менше, ніж зрада Регіни. Звичайно, Оскар Револю грав і програвав; але ж це дрібниця для такої людини, як він; і якщо вже ділові невдачі призвели до катастрофи, то тільки тому, що всі його думки, всі почуття заполонило одне створіння… Та ще яке мерзенне створіння! Ота Лораті! "Звідти, де ти тепер, – шепотів Ланден до покійника, – тобі видно, яка це погань".
Ланден не сумнівався, що мерці можуть читати в серцях живих. Ця певність допомагала жити: тепер уже Оскар Револю бачить, хто така Лораті, як бачить він, і хто такий Ланден. Старший клерк вірив у таку проникливість мерців, і ця віра його заспокоювала, згідно з нею він навіть виробив у собі лінію поведінки: справи тепер не обтяжуватимуть його, він більше ні до кого не піде в найми. З усіх посад, які вже йому пропонують, він вирішив обрати таку, яка лишатиме йому найбільше дозвілля. Певний час його спокушала пропозиція одного паризького повіреного, колишнього нотаря; його так вразили ділові здібності Ландена, що він навіть обіцяв йому пай від усіх операцій. Але ж ні, Ланденове місце – біля Оскара Револю. Він, і померши, зберіг свою владу над ним.
Насамперед упорядкувати спадщину; захистити пам'ять покійного, якщо виникне потреба. Але найголовніше, – ця думка проймала Ландена гострою радістю, – відплата. Він вважав за обов'язок помститись отій Лораті, хоч іще й невиразно уявляв собі, яким саме способом, бо досі не мав часу на цьому зосередитись. Він ніби мав справу з неоплаченим рахунком – повинен був стягнути з винного недоплату боргу, – а деталі операції тим часом Ландена не цікавили. Як і всі інші його пристрасті, ненависть, що він її відчував, прибрала вигляд обов'язку: Ланденове схиляння перед доброчесністю мимоволі сприяло такому маскуванню. Всі жахливі ознаки, що могли б застерегти його від самого себе – уникливий погляд, хода, голос, – усе це було помітне тільки іншим людям. А сам він цих зовнішніх виявів своєї сутності бачити не міг і щиро вважав себе носієм найшляхетніших почувань; він купався в промінні власних чеснот. Звичайно, він помічав і неприхильність людей до себе, але гадав, що причина цього – неприваблива зовнішність та ще його надмірна добрість, яка давала себе взнаки на кожному кроці. І йому думалося, що світ надто жорстокий до ніжних душ.
Отже, у Ландена з'явився обов'язок – покарати Лораті. Проте з цим можна не поспішати. Нема чого квапитися. Треба тільки пам'ятати про існування жінки, через яку заподіяв собі смерть Оскар Револю, не випускати її з поля зору; він пильнуватиме цю самицю.
Стояло таке безгоміння, що здавалося, ніби якась стихія, течія прозорої сонної води затопила замок. Пан Ланден, осторонь від неприязного люду, від ворожого світу, востаннє залишився тут наодинці з тінню свого обожнюваного хазяїна. Він знав, як ставились до нього спадкоємці, знав, що, вийшовши за поріг цього дому, вже ніколи сюди не повернеться. Ах! Якби вбога душа могла коли навідатися сюди з похмурих берегів, то саме цієї ночі, думав Ланден. Якби двері кабінету несподівано відчинились, якби ввійшов Оскар Револю, заклопотаний, як завжди, якби, навіть не глянувши на клерка, щось йому наказав, якби, пройшовшись туди-сюди, постояв хвильку перед вікном, притулившись чолом до шибки, а потім сів, нахилившися до столу, побрязкуючи ключами в кишені; якби потім, відчинивши шухляду, порпався там, марно шукаючи якогось папірця, а тоді відіпхнув би стомлено стос паперів, витяг би зі скриньки довгу дорогу сигару, – він тільки такі й курив, і від них у Ландена боліла голова, – якби таке сталося, то старший клерк анітрохи не здивувався б і ні про що б не спитав. Він застиг би в чеканні, а його очі, очі вірного пса, дивилися б не в вічі господареві, а на його руки: руки не відчувають, коли хто на них дивиться, не відвертаються, не уникають відданого погляду.
Але мрець не може повернутися, він ніколи не повернеться; тим часом Ланден розплутував мотузку, якою було перев'язано останню паку документів, розплутував з якимось невиразним хвилюванням, ніби в ньому пробудились гамовані досі прагнення. Тут були записники, недавні свіжі нотатки, часто дуже нерозбірливі: записані були години ділових зустрічей, адреси, якісь цифри, алгебраїчні формули. Часом траплялося жіноче ім'я, яке нічого не промовляло Ланденові,– коротеньке ім'я, свіже й ніжне, що не викликало у нього асоціації з якимось личком. Тому Ланден перечитував ці імена з обуренням, бо в його кодексі поводження легальними вважалися лише ті втіхи, про які господар розповідав йому.
І раптом в одному записничкові під адресою квітникарки впав у вічі запис, такий, ніби Оскар Револю не на папері його занотував, а висловив його в присутності Ландена, не звертаючись до нього, – так він звичайно й робив. Таємності запису сприяла ще й надзвичайна нечіткість письма: дарма що Ланденові добре відома була кожна карлючка – йому довелося розбирати написане з допомогою лупи:
"Незнайома жінка цієї ночі подарувала мені стільки насолоди тому, що я не кохав її. Я не відчував того хвилювання, яке опановує мене біля Регіни. Любов до неї робить мене неспроможним, я просто втрачаю тяму біля неї. Присутність коханої жінки спустошує мене. Чи міг би я володіти нею інакше, ніж тільки в уяві або в обіймах іншої? І я волів би краще померти, ніж звіритися з цим перед кимось… А проте я зізнався в цьому…"