А як би вона пишалася, коли б могла сказати їм:
"Ви собі вигадали, ніби гроші для мене – щось найдорожче в світі, а я ось віддаю їх вам, собі лишаю тільки дещицю, щоб не довелося милостиню просити…" Ці думки захопили її, піднесли дух; знемога де й поділася. От би зараз піти, постукати в двері до Робера і не гаючись виповісти все… Та вона була надто розважна й не піддалася цій спокусі. Хай мине ніч, навіть іще кілька днів після того. А поки що Леоні полегшало від самої думки: вона стане така сама вбога, як Люсьєна Револю, тільки не через ганебний крах, а завдяки добровільному й гідному хвали самозреченню.
До самого світанку ці думки роїлися в неї в голові, а вона й не усвідомлювала, що шукає в них захисту від докорів сумління за те, що вона скоїла, пішовши на Біржову площу; вона не здогадувалася, що бажає якось уласкавити родину Револю, всіх тих, чиї похмурі обличчя оточили її з усіх боків, чиї невблаганні погляди пекли її звідусіль.
Спала вона години зо три, а збудило її шарудіння газети. Розплющивши очі, вона почула П'єрів голос: "Він наклав на себе руки цієї ночі".
На стільці біля ліжка плакав Робер.
Леоні сказала:
– Ну, поміркуйте самі: я прийшла до них десь так о пів на одинадцяту. А самогубство сталося за чверть години після того. Виходить, нема ніякого зв'язку між тим підписом, що дала мені Люсьєна, і смертю її чоловіка. Не розумію, за віщо ви мене катуєте. Біда лише в тім, що цілий день я не могла зважитись піти туди. Якби я пішла вдень, Оскар був би живий. Ну, чого ви так видивились на мене?
– Тут іще одне, – обізвався Робер. – Поки ти грабувала його дружину та дітей, наш старший брат Гастон відібрав у нього коханку…
– От іще! Чого ти хочеш? Не можу я тримати Гастона на припоні! Крім того, бідолаха Оскар і не знав, що це був саме Гастон – принаймні я так вважаю; і ще мушу тобі сказати: якби цього не зробив Гастон, то зробив би хтось інший… Жінки цього гатунку тримаються лише доти, доки є чим поживитись, – це ж бо відомо. Та що це ви справді! Чи я не переживаю так само, як ви? Адже не ми в цьому винні…
Вже краще було б їй слухати докори або зносити грубіянство. А то сидять мовчки. Не дають зазирнути в їхні думки. Чому вони такі несправедливі до неї, чому вважають, що вона нездатна зрозуміти їхні страждання? Ну, в Робера любов… У П'єра приязнь… А в неї самої хіба серця нема? Хіба воно не билося шалено колись для молодого вродливця Оскара Револю, того самого, що про нього в сьогоднішній газеті… Вона благально подивилась на їхні відчужені обличчя. Ніякої надії: не подолає вона цього бар'єра зневаги. Хіба що… і раптом виринула та сама думка, що не давала їй спокою вночі: розділити спадщину. Яка спокуса – кинути їм в обличчя цю пропозицію! Ні, для себе вона ніколи не дбала про гроші, тільки для синів. В усякому разі, тепер не дбає, не дбає ні про що. Життя в неї склалося невдало, вона його цілком присвятила синам, а ті її не розуміють. Хай тільки дадуть їй спокійно дожити віку десь у куточку. Може, вони думають, що її цікавлять будинки, якась нерухомість? Так ні – усі закони тепер проти домовласників… Права домовласників нині – то тільки міф. Їй нічого не треба, тільки одне – побачити здивовані, прояснені обличчя цих своїх суддів. І вона не змогла більше опиратися спокусі:
– Що ж, дітоньки, справа простісінька. Цієї ночі, ще не знаючи про смерть Оскара Револю, я безповоротно вирішила зробити щось таке, що примусить вас змінити думку про мене. Так мені принаймні здається. Я вирішила поділити між вами спадщину. Так, так, ви не помилились. Треба тільки звільнити П'єра від опіки – адже йому лише вісімнадцять років. Можливо, я ризикую. Проте, гадаю, він буде розважливий і дозволить мені й тоді порядкувати його часткою спадщини.
Вона була розчарована: діти не виявили ніякого здивування. Не второпали, чи що? Або не повірили? Не розчули? А може, не розуміють усієї ваги того, що вона їм пропонує?
– Поділити? Те, що нам належить від батька?
– Не тільки. Також і те, що належить мені. Ну, звичайно, якусь ренту я собі залишу. Жити ж на щось треба.
П'єр з усієї цієї самопожертви сприйняв тільки одне – так часто повторювані жахливі слова: "рента", "нерухоме майно", "цінні папери". І від того, що все це добро збиралися поділити, огида в нього не зменшилася.
– Ні, матусю, – озвався Робер, – ти жертвуєш нам це все в хвилину розпачу. А станеться розподіл – ти сама жалкуватимеш. Ти ж добре знаєш, що все це несерйозно.
Сп'янівши від своєї жертовності, вона заперечила:
– Знову тобі кажу, що я про це всю ніч думала, ще не знаючи про трагедію в Леоньяні. Ви вважаєте, що я грошолюбна, нічим цієї думки не виб'єш у вас із голови. Ну, а коли я віддам вам усе, коли залишу собі тільки дещицю, аби лише з голоду не померти?
Хлопці, здається, нарешті виявили якесь зворушення. П'єр спитав:
– То як же? Тоді Роберові можна буде одружитися з Розою?
Мати й тут не завагалася:
– Якщо він схоче. Звичайно, надто бундючитись я вам не раджу. Не такі ви вже й заможні. Нерухоме майно нині наполовину знецінилося. Ренти стають мізерніші, добробут наш підупав, іще й дуже. Як розділити на трьох, та ще мені пенсію виділити… Ні, ти особливих ілюзій не плекай: не вистачить тобі коштів, щоб утримувати всю родину Револю.
– Це його справа, – втрутився П'єр.
– Звичайно, це тільки його справа. Та навіть коли він схоче свою шию стромляти в зашморг, то й тоді я не відступлюся від свого рішення.
П'єр тривожно поглядав на брата, що курив собі, стоячи трохи осторонь, наче те, що говорилося, зовсім його не обходило.
– Ти про що думаєш, Робере?
Той відповів звичним своїм нерішучим тоном, що розмірковує, чи їхати йому до Леоньяну.
– Ні,– рішуче заперечила Леоні.– їм буде важко бачити нас. П'єро нехай пошле листа до Дені, ти пиши дівчині. А я напишу Люсьєні. Сподіваюся, дитино моя, ти не зав'яжеш собі світу раніше, ніж точно з'ясуєш, якими грішми володітимеш. А на це потрібен якийсь час: поки оцінимо все майно, підрахуємо, скільки кому припаде, поки відбудемо всі формальності…
– Отож-то й воно, – урвав її П'єр. – Нічого ще не робиться. Доведеться чекати й чекати – може, колись і станеться.