— Філій віддав гроші поводиреві, як ти веліла. Але той сказав, що Гомерові така допомога ні до чого: він і ці, і попередні гроші віддав на утримання притулку для бездомних при храмі діви Артеміди.
— Чуєш, Зоїло, він заради мене повертається.
Ні, таки не сон і не роса. Відчуває Зоїла, це не щезне ні сьогодні, ні завтра. А може, й ніколи не щезне. Жіноче чуття підказує молодій рабині: серце її хазяйки зараз там, з Гомером, з ніколи не баченим Зоїлою, але добре знаним аедом. Ось воно що!
І щира радість охоплює рабиню. Виходить, Єлена, відлюдкувата Єлена, якій вона так боялася відкритися про своє кохання до синьоокого раба Філія, сама кохає. Від цього відкриття Зоїлі так тепло, ніби хазяйка стала враз для неї рідною сестрою. І розповідає Єлені те, чого раніше не розповіла 6:
— Філій каже, Гомер геть подався, змарнів. І таке ж довірливе у відповідь:
— Чужина, Зоїло, чужина. Там же нікому ні доглянути за ним, ні розважити. Може, й не доїдає.
Ніби й справді пропала межа між хазяйкою і рабинею.
— Ну, на харч Гомерові скаржитися не виходить. Філій розповідає: поки Гомер у Ефесі, то люди спочатку йдуть до нього, а вже потім до святилища Артеміди.
— Все одно то не рідні люди... Ой, Зоїло, голова памо-рочиться. Я ж думала, що у мене і душа, і думки, і все-все давно засохло. А виходить, я жива. Жива, Зоїло! А ти розказуй, розказуй, я слухаю — розказуй...
* * *
Таки добрих поплічників підібрав собі управитель. Уже відколи в дорозі, вже коней підгодовували не раз, а самі за цей час десятком слів не перемовилися. Мовчуни, як один мовчуни. Усі — не раби, а найманці.
Аж потішно управителеві: він, раб, кого вільні не завжди й за людину вважають, сам ось розпоряджається вільними найманцями. З волі Аліферса, звичайно. Але й не тільки з його волі. Бо якби не був здалий до потрібного діла, то хіба господар зупинив би на ньому свій вибір?
Ні, він зовсім не вдався в свого покійного батька. Хвала богам, вони таки не допустили, щоб він повторював батькові промашки. Батько за що не брався — завжди в нього не виходило. От і процвиндрив усе господарство, навіть чимале господарство. А потім почав грати в кості, заліз у борги та й не вигулькнув — разом із сім'єю опинився в рабстві. Так і помер рабом.
А він ось буде скоро вільним. Захоче — і буде. Хоч насправді уже й так давно вільний. Це, певно, навіть Аліферс розуміє. Звичайно ж, розуміє. Інакше побоявся б довіряти такі справи. Навіть якщо взяти оцей капшук золота, що он везе купцеві. Та якби такий капшук потрапив до когось із рабів, до того ж отак, серед білого світу, —тільки б того раба й бачили! Хоча чи ж то тільки раба? Он із цих вільних найманців теж навряд чи знайшовся б хоч один, який не спокусився б на таке добро.
Але його, управителя, капшуком не спокусиш, хоч нехай як буде туго набитий золотом. Йому треба інше. І він неодмінно матиме те інше.
Він був колись сином вільного господаря, ще живе немало людей, які пам'ятають про це. І він буде знову вільним, та ще й багатим, неодмінно багатим господарем. Може, й самого Аліферса за пояс заткне. Але зі своїм багатством він не ховатиметься, чого б то мав! Навпаки, виставлятиме всім напоказ: нехай бачать, нехай знають, як він зумів розжитися, нехай заздрять. І нехай поважають. Так, йому хочеться, щоб його знали і поважали!
І то всі в полісі! Отак!
Ет, якусь дрібочку від того, що напхав Аліферс у капшук, він все ж таки відсипав — познаки від того, вважай, ніякої. Але щоб зазіхнути на все золото — в такі ігри він не грає, на таке його зараз і силою не штовхнеш.
Поспішали. Управитель розумів, що в Ефесі йому буде куди простіше (та й дешевше!) домовитися з купцем Меандром, ніж коли караван уже вирушить.
Але все одно запізнилися.
На кам'янистій гірській дорозі, де стрівся купецький караван, було спекотно до краю. Проте управитель відмовився спочити у затінку ближньої скелі, куди поспішили всі, коли спинився караван.
— Наша розмова має бути лише для нас двох, — попередив він Меандра.
І от вони під палючим сонцем удвох ідуть щебенистим, усіяним кам'яними брилами схилом убік від дороги. Меандр старший за управителя вдвічі, іти йому трудніше, тож він і зупиняється перший:
— Думаю, благородний, ми вже на достатній відстані від каравану. Чи не так?
Управитель оглядається навсібіч:
— Здається, нас тут і справді ніхто не підслухає.
— Хіба що камені. Он як багато їх тут. Але оскільки камені мовчать, то можеш сміливо говорити, чого це тобі приспічило посеред дорЬги зупиняти мій караван.
Усміхнувшись про себе — правду кажуть, що купці най-діловитіші люди! — управитель вирішує зайти здалеку, як це робить його хазяїн Аліферс:
— Ти багато везеш краму?
Та купець аж руками розводить:
— Благородний! Хіба заради такого запитання варто було нам так віддалятися від гурту?!
Управителеві вже й зовсім відлягає від серця: розмова йде, як він і передбачав. Що ж, тепер у наступ!
— А я до того,— каже управитель,— що хочу попросити тебе повезти свій крам продавати до іншого поліса.
— Овва! Скільки я не бував у вас, то мене завжди, здається, запрошували приходити знову.
— То було. А зараз ти в нашому полісі, шановний, не матимеш доброго виторгу.
Меандр хитрувато мружиться на управителя, вдавано зітхає:
— Як на те буде воля Гермеса, що зробиш?
— Зате в іншому місті ти одержиш гарний прибуток.
— Про прибуток у нас, купців, заведено говорити уже тоді, як спродано весь крам.
Ти матимеш його наперед. І чималий. Із потайної кишені управитель дістає Аліферсів капшук і простягає його купцеві:
— Тут золото. І воно — твоє.
Меандр неспішно бере капшук, зважує його на долоні, розпливається в приязній усмішці:
— Благородний! Я не цікавлюся, для чого треба повезти крам до іншого міста, але хай безсмертні благоволять до тебе на кожному кроці! Ось справжня розмова!..
І одверто викладає управителеві:
— Бачиш, якби тут, коло нас, були ще люди, я, звичайно, поторгувався б з тобою для годиться. А перед оцими каменями для чого маю прикидатися?
Він з явним задоволенням засовує капшук собі в кишеню.
— Отже, домовилися? — для більшої певності перепитує управитель, витираючи рукавом піт з чола.