Та що це з ним діється? З кожним Єлениним словом ніби входить у душу якась живлюща сила. І вже та сила починає лоскотати в грудях. І вже сліпі очі його, здається, розрізняють барви: дзюрчання жайворонка стає враз голубим і бездонним, а перестук сокир у лісі — зеленим і таємничо-закличним.
— Яка ти, Єлено!
— А тепер ходімо до Фокеї. Ходімо, там тебе чекають, я знаю. Тебе зараз по всій Елладі чекають. Ходімо, Гомере. Дай мені свою формінгу і торбу. Ось так... Тепер зіприся на моє плече. Сміливіше, сміливіше, я сильна.
Якась цяточка зневіри ще продовжує гнітити, уперто завертає назад:
— Зажди, Єлено, може, не треба?
Проте вже відчуває сам: треба! Адже він справді зовсім не такий уже й старий. Ще в нього є що розповісти людям у своїх піснях. У нових піснях. А чому б і не розповісти?
— Треба, Гомере, треба.
І вже проривається ота лоскітність, що розпирає груди. Проривається несміливо, ніби ніжна зелена травичка після зими:
— Я оце... Ти... ти не сміятимешся з мене, якщо я тобі в чомусь зізнаюся?
— Я?! — мало не вигукує Єлена.
— Дякую, Єлено... Знаєш, не хочеться мені зараз до Фокеї. Як би це тобі пояснити? Словом... А що, коли нам спробувати дістатися на Ітаку? Острів такий є — Ітака.
— Хоч на край світу. Я — твоя тінь.
— Розумієш,— пояснює Гомер,— колись мені хотілося ще скласти велику пісню про мандри Одіссея, хитромудрого царя Ітаки. Я було вже й почав її, та не зв'язалося... Давно те було. І я ту пісню назовсім закинув. А це раптом подумалося: чому б мені ще раз не спробувати?
— Ти зможеш, Гомере, зможеш! Візьмися — і вона буде така, як і твоя "Іліада".
По обличчі Гомера пробігає тінь.
— Ні, такою вона не буде,— каже він.— Я не хочу, щоб вона такою була. Вона буде іншою, зовсім іншою. О, тепер я збагнув, що живить людську душу!.. Якби лише мені стало сили для такої пісні...
— Ти зможеш, Гомере, ти зможеш.
— А ще я збагнув, Єлено, що для кожної людини світ існує доти, доки існує її — тільки її! — острів. Не має значення, якої він величини. Бо ніде більше немає такої трави, такої криниці, такого тепла, як на твоєму острові. Бо тільки там ти по-справжньому свій, бо тільки там тебе хтось чекає. Хай тернина при дорозі — а чекає!
— Я вірю в тебе, Гомере. Ти зможеш.
— Здається, я теж починаю вірити в себе... Тільки мені
—
перш треба побувати на Ітаці, подихати тамтешнім повітрям. Там Одіссеєва дружина чекала свого чоловіка із походу на Трою.
Єлена знову кладе голову Гомерові на груди:
— Двадцять років чекала, так?
— Хай буде двадцять років, Єлено.
— То чого ж ми стоїмо? Будемо поспішати — до І таки шлях неблизький... Зіприся на моє плече, Гомере...
І вже вони йдуть разом. Вузькою кам'янистою дорогою. Ідуть удвох. І що з того, що майбутність готує для нього — вічність, для неї — безвість?! Що з того?! Сьогодні вони удвох. На всі дороги — удвох.