Поспішив тоді Аліферс, ой поспішив... Як же гарно все складалося: і Гомера спровадив, і батька Єлениного позбувся, і Єлену до себе взяв... І треба ж було тому поговорові просочитися, ніби це Аліферс навмисне штовхнув Єлениного батька в провалля, щоб його добро приєднати до свого...
Було б перечекати, пересидіти вдома, поки той поговір стихне. А він виявив слабкодухість, злякався і поспішив скоріше заткнути балакучим рот: біля священного вівтаря великої Деметри оголосив, що взяв хвору Єлену собі за сестру, і що все добро, яке залишилося після її батька, є і буде тільки Єлениним добром, що він на нього ніколи не зазіхне... От телепень!
Хоча хто його зна. А якби тоді справді викрилося те з Єлениним батьком? А якби випливло?.. Не простили б йому, дарма що він — Аліферс...
І звідки ж було знати, що Єлена, видужавши, на своєму затнеться: сестра за брата заміж не йде! Могло ж бути інакше, могло. Якби ще крапелька везіння... І вже давно б і Єлена, і її добро належали тільки йому.
Думай, Аліферсе, думай, не поспіши знову.
Зайшла Єлена:
— Кликав, брате?
Не зірвися, Аліферсе, не зірвися. Стриманість — ось що має бути найпершою зброєю.
І Аліферс, ніби між іншим, зауважує:
— Просив.
— Чи не все одно? Я слухаю, брате.
Аліферс ковтає невдоволення: думав же, що так буде краще, а воно, бач, вийшло — Єлена одразу насторожилася.
— Хочу спитати: не набридло тобі в цьому палаці на становищі тимчасової гості бути?
Стеле м'яко, лагідно, в дружньому тоні. Кожне слово давно обдумав — він має сьогодні вцілити в самісіньку точку. Єлена нерозуміюче знизує плечима:
— Це ти до чого, брате?
— Стільки років минуло, а ти підраховуєш, ділиш: те — моє, а те — не моє. Хіба личить жінці займатися нежіночими справами, коли в домі є мужчина? Ти ж не чужа, не приблуда, ти — моя сестра. І все, що є у моєму палаці, — воно і твоє.
— Сам кажеш: "У моєму палаці..." Аліферс вдавано сміється, погрожує пальцем:
— Ух яка! Ну і язичок у тебе гострючий...— Потім переходить знову на довірливий тон: — Не прискіпуйся до слова, добре? В нашому палаці, звичайно, в нашому... Скільки тобі треба чого — стільки й бери. Пошила б он собі новий пеплос. Чи й кілька хороших плать. А то палац під мідним дахом, а хазяйка зодягнена, як убога наймичка.
"До чого він хилить?" — думає Єлена. Слова й справді звучать лагідно. Єлені так хотілося б їм вірити. Але надто довго вона живе під одним дахом з Аліферсом, щоб повірити в його щонайменшу щирість. У нього завжди сім вітрів і жодного з півдня.
— Ну, в мого пеплоса не такий уже й нікудишній вигляд,— усміхаючись, Єлена на носочках повертається туди-сюди, щоб Аліферсові було краще видно плаття.— Половина жінок у нашому місті може лише мріяти про такий.
— Але ж ти не проста міщанка,— вдавано досадує Аліферс— Для чого цей незмінний чорний колір, ніби покійник у домі? Ти — сестра найбагатшої людини поліса. Чи не так мовлю?
— Так, брате.
— Отож я хочу, щоб мені не соромно було перед людьми.
"Невже справді йою враз почало турбувати те, як я вдягаюся?" — дивується Єлена. Навіть щось тепле ворухнулося в найдальшому закапелку душі. Проте не спішить виказати свого здивування, бо здається Єлені, що все-таки щось нещире зумкотить у голосі названого брата. Мовить стримано:
— Здається, досі я не давала підстав для такого сорому. І в домі робила те, що належить хазяйці, і поза домом, як ти знаєш, ні разу не втратила гідності.
— Та не про те, не про те, — запалюється Аліферс — Он друзі мені навіть учора дотинали, ніби я навмисне тримаю добро твого батька відділеним від свого, щоб ти хоч зайвого обола собі не взяла.
"Ось воно що! — здогадується Єлена.— Ось куди гнеться!"
Єлені вже все зрозуміло. Вона відчуває, як холод байдужості обволікає її: знову Аліферс заводить свою давню пісеньку, тільки тепер на новий лад.
І стоїть Єлена спокійна, як статуя.
— Дозволь, брате, я сама скажу твоїм друзям, що це не так.
— Еге, скажу... Всім не розтлумачиш, все одно поговір ходитиме. Ой, ходитиме поговір!
— Поговір страшний, коли за ним правда. А без правди він — що опар над морем: вітер повіє — то вже його й нема.
Аліферс чіпляється за своє:
— А коли той опар та не послухається вітру? То що ж, мені задихатися в ньому?
— У будь-якому випадку тобі буде дихатися легко, чого б це мені не коштувало. Так що не переживай.
Аліферс розводить руками:
— Вибач. Я просто вважав своїм обов'язком тебе попередити.
— І от що, брате, раз у нас повернулося знову до цієї балачки, то не хочу перед тобою лукавити, кажу одверто: не буду я з'єднувати батькове добро з твоїм. Не буду — і все.
— Хотілося, щоб для тебе краще.
"Це теж уже чула, і не раз",— по думки відзначає Єлена і стоїть на своєму.
— Для мене краще — як є. На обличчі Аліферса образа:
— Ти мені зовсім не віриш!
І це Єлена вже чула від Аліферса, і теж чула не один раз. Відповіді знову ж таки не треба шукати — вона готова:
— Якби зовсім — то чого б я жила у твоєму домі? Я вірю, що ти, саме ти врятував мені життя, коли я була тяжко хворою і коли так трагічно загинув мій батько. Саме за це я тобі віддячую всім, чим можу. Ну, а чим не можу — прости: значить, несила моя.
— Що ж, як знаєш. Ти не рабиня, наказати тобі не можу. Тільки знай: усякі такі поговори мені дуже не до вподоби. Дуже! Бракувало ще, щоб моє ім'я заплямувалося.
Голос його металевіє, металевіє.
— Для чого ці слова, Аліферсе? Нам же з тобою не по сімнадцять років. Поміркуй: одружишся ти, прийде в дім справжня хазяйка — навіщо, щоб вона вважала, ніби я послуговуюся твоїм і її багатством? Та і я почуватимуся ніяково.
— Сто разів тобі казав і ще кажу: одружуватися не збираюся.— Він майже вигукує те останнє: — Не збираюся!
— Але ж, брате, кожен мужчина повинен привести у свій дім дружину. Цю волю богів заповідали предки.
Аліферс міряє Єлену насмішкуватим поглядом:
— Сама кажеш, нам не по сімнадцять. А ти, пригадую, і в сімнадцять волю богів тлумачила на свій лад: вихопилася заміж без батьківського благословення.
— Мене безсмертні покарали за те, — тихо мовить Єлена.
— Не безсмертні покарали, а смертний Гомер позбиткувався.
— Виходить, такою була воля богів. Та й не Гомерова, а моя вина була в тім.