— Ти... хто? — запитує Гомер, ніби це не Еант перед ним, а прийшлий незнайомець.
— Еант.
— Я про інше.
— Еант. Син володаря Мікен... Так, так, тих самих Мі-кен... Тільки не вважай мене пустобрехом — я справді старший син померлого царя Мікен Пройтоса, його спадкоємець. Мій рід найперший у Арголіді, а я зараз найперший у роді.
— Чого ж ти тут, а не в Мікенах?
— Ти ж знаєш: випадково вбив родича, ходив у Дельфи, щоб очиститися від крові.
— Але ж...
— Розумію тебе, розумію. Тільки у двох словах тут не поясниш. Хоча слухай... Коли я був малий, то найбільше любив бувати на верхній площадці нашого палацу. Звідти відкривався краєвид на все місто, на всю країну. На пагорбі гніздилися будинки мікенських вельмож, біля підніжжя височіли кургани-могили давніх царів, за товстезними кам'яними стінами зеленіли поля і сади. Мені там приємно було знову і знову слухати розповідь матері, що над усім цим, аж до самих сивих стін далекого Тірінфа, владарює мій батько, що в майбутньому над усім цим владарюватиму я, що в цій країні від малого до старого слухатимуться мого слова і виконуватимуть мою волю. Я поглядав із верхньої площадки, як орел із гнізда. І здавався сам собі могутнім велетнем, якому все було під силу. Та якось, ідучи на акрополь, я зупинився в Левових воротах. Над ними на трикутній кам'яній плиті є величезні барельєфні зображення двох левиць — від цього ворота й називаються Левовими. І тут мою увагу привернув довжелезний камінь, яким угорі було перекрито проїзд воріт. Я поцікавився: "Це батько поклав сюди такого каменя?" — "Ні, його покладено ще в незапам'ятні часи",— пояснила мати. "А батько, якби захотів, зміг би підняти такий камінь?" — "Дурненький ти ще",— почув у відповідь. Того ж дня від учителя-раба я довідався, що ні міських стін, ні курганів-усипальниць, ні навіть палацу, в якому ми живемо, батько не робив. І дід теж не робив, і прадід теж. Усе це вже було збудоване в давню давність, коли люди були могутні і вмілі. Бо теперішня людина хіба здужає підняти хоч один з тих каменів, з яких складено стіни акрополя? Вчителеві слова видалися мені образливими, я схопив палицю і відлупцював його. А вночі крадькома спустився до гробниці царя Атрея, пройшов темним дромосом всередину її і спробував відкинути той велетенський камінь, що перегороджує прохід... Тепер навіть розповідати про те — сміх. Але тоді я вірив, що коли дуже захочу, то зможу! Моя немічність так ошелешила мене, що я мало не до ранку проплакав біля того каменя, та там і заснув. А в палаці переполох: пропав царевич! Звичайно, мене знайшли, втішили. Батько добряче посміявся тоді наді мною, вперше повів у скарбницю. "Ось де наша сила!" — мовив гордо. Чого там тільки не було! Золоті лаврові вінки і діадеми, персні, браслети, кубки... Від тисяч золотих прикрас очі розбігалися. А яка там була зброя! Вона сяяла від коштовних каменів і позолоти. Особливо вражаючим був рясно цвяхований золотом меч у срібних піхвах. А біля нього висіли панцир, щит і шолом. На панцирі було десять пасів із чорно-синього заліза, дванадцять — із чистого золота та ще двадцять олов'яних пасів. Обабіч лат тягнулося знизу доверху по три чорно-сині змії теж із міцнокутого заліза. А на щиті — десять мідних кругів, а між ними — двадцять білих олов'яних опуклин і посередині одна опуклина залізна. Зверху той щит вінчала страшноока голова Горгони24. Погляд у потвори такий лютий, що від нього мурахи по спині бігали. На посрібленому ремені, що над щитом, звивався залізний дракон і його три голови грізно дивилися в різні боки. Шолом теж був незвичайний: з двома гребенями, чотирма шишаками, з буйною кінською гривою. І теж висявав золотом. Згодом я дізнався, що це був бойовий обладунок самого Агамемнона, покорителя Трої. От як!.. Я навіть приміряв пізніше той обладунок — надто важкий він був для мене, і я почувався в ньому дуже незграбно... Але тоді все те багатство не справило на мене враження. Бо дуже цікавило інше, і я таки не втерпів: "А ти,— спитав батька, — можеш підняти той камінь, що над Левовими воротами?" І коли почув у відповідь "Ні", то мені захотілося, щоб світ провалився у безвість — бо ж здавалося, що тепер на нас звідусіль показуватимуть пальцями і сміятимуться з нашого безсилля, з нашої нікчемності. Тоді, пригадую, я навіть хворів довго. А потім якось збайдужів до всього, все мене перестало цікавити. Адже тепер я знав, що ніяких подвигів мені здійснити не дано, вороги моєму полісу не загрожували нізвідки, а встрявати в постійні сварки з володарем Тірінфа за пасовища, за ліси, за поселенців мені видавалося низьким, негідним заняттям. Ото одними розвагами і жив. Тим більше, що для цього мені створили всі умови, що коштів у скарбниці вистачало — спасибі славним предкам, надбали. Ось так у безділлі й бенкетах минали роки. Навіть смерть батька не протверезила мене: ще урну з його прахом не встигли поставити в склеп, а я вже з ватагою молодиків відправився в гори на полювання. Саме на полюванні й трапилося оте... Думав, у Дельфах очищуся душею й тілом, а вийшло навпаки — ще більше збайдужів. Не можна мені було, ніяк не можна було вертатися в Мікени. Із кам'яним серцем і без будь-якого живого поруху душі що я міг, крім нещастя, дати рідному полісу? А зараз, чую, моє серце відм'якло...
* Горгона — крилата потвора, яка обертала в камінь кожного, хто хоч раз на неї глянув.
Ось у чому полягала загадковість Гомерового супутника! Тепер зрозуміло, звідки така освіченість і обізнаність у бродяги. Як же це він, Гомер, так і не здогадався, з ким мандрує?
Одночасно аедові і приємно: виходить, Еанта теж кликала до себе Троя, теж не давала спокою. Певно, тінь Агамемнона, давньожитнього предка, вела Еанта за собою. І тепер Еант, як і Гомер, вийшов на свою стежку.
— Он звідки бралося! — задумливо мовить Гомер.
— Що? — не розуміє Еант.
— Це я так... Згадалося, як ти тоді на Евбеї з двома стражниками молодецьки справився.
— Ну, вправи зі зброєю — це єдине, до чого я був не байдужий і в чому хоч трохи виявив здібність.
Гомер і радий за товариша, і водночас йому жаль, що прийшла пора розлучатися. Звичайно, він міг би затримати Еанта на якийсь час — попросив би, і той побув би ще з ним. Але хіба це щось дасть? Тільки розтягне гіркоту розлуки. Хай уже буде, як є. У кожного з них тепер своя стежка.