Вийди-но, люба красуне, поглянь, яке діється диво
Поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв!
Вів на рівнину одних проти одних Арей многослізний
Воїв отих, войовничого сповнених згубного шалу,
Й от вони мовчки стоять, війна поміж них припинилась,
Сперлись усі на щити, списи повтикали у землю.
Тільки один Александр з Менелаєм, Ареєві любим,
Вдвох на великих списах змагатися будуть за тебе.
Хто переможе, тому ти дружиною любою станеш...
Буде, буде поєдинок між Менелаєм і Парісом! Гомер враз відчуває на собі металевий тягар — бо вже бачить не Менелая, а себе в його бойовому обладунку. Уже його правицю вагомо відтягує довготінний спис... О, він постоїть за своє кохання!..
Сонце світило для нього і тоді, коли вітер із-за гір нагнав нову хмару — темну, ворухку, що так і клекотіла громовицею. Хлинула злива, крізь яку навіть йти стало важко. І громи гули, гули безперестанку, аж захлиналися. Здавалося, це гори перевертаються, падають одна на одну, розламуючись із страшним гуркотом.
Певно, сам Громовержець Зевс розізлився, що він посмів оту жінку порівняти зі своєю Єленою. Що ж, воля Зевсова, він може його покарати. Бо ж Гомер всього тільки людина. Воля Зевсова. Але ж і йому тепер відступатися від свого ніяк. Йому взагалі ні в чому ніяк відступатися. На своєму шляху Гомер може тепер або дійти, або не дійти — третього не дано. А поки живий — він ітиме!..
Отут і трапилася ота зустріч.
Несподівано хтось узяв його за руку і потягнув убік. Гомер, було, шарпнувся, але глухуватий чоловічий голос заспокоїв:
— Тут затишок, тут можна перечекати.
І вже як опинилися в прихистку, де не було дощу, той самий голос дорікнув:
— Хто ж у таку хвищу ходить! Треба пересидіти.
— Де це ми зараз? *— спитав Гомер.
— Та вже ж не в хаті,— була відповідь.
— Я не про те. До моря звідси ще далеко?
— Ще.
Потім стрічний закомандував:
— Знімай одіж — викрутити треба. Бо коли-то вона висохне на тобі!.. Зовсім, зовсім роздягайся, тут ніде ніко-гісінького, тільки ми з тобою.
Він допоміг Гомерові стягнути мокре липуче дрантя, накинув йому на плечі свій сухий фарос — широке полотняне покривало. Видно, ця несподівана зустріч не була йому обтяжливою. Незлобиво буркаючи щось про двох дурнів, яким у таку хляпу не сидиться вдома, він навіть хихикнув:
— А я думаю: хто це чалапає в зливу? Аж то, бачу, ти. Я одразу впізнав: ти той, кого вчора слухали в Дельфах. І куди ж ти йдеш?
Гомер якось одразу пройнявся довірою до цієї людини. Так, ніби не вперше оце забалакав з нею, а вже знав і знав її до цього.
— До Іліона,— відповів.— А ти?
— Дивно! — гірко усміхнувся стрічний. — Ти не бачиш дороги, зате знаєш, куди йти. А я ось видающий, а куди йти мені — не знаю.
— Таке скажеш!
— Правду мовлю, чоловіче.
Здалося навіть незвичним аедові, що стрічний, на відміну від усіх, із ким досі його зводила доля, сприйняв Гомерову мандрівку до Іліона як щось саме собою зрозуміле. Не виявив ні здивування, ні надмірної цікавості. А отой Іліон же звідси так далеко, що будь-кому видасться краєм світу.
Зевс гамував свій гнів, і громовиця потроху стихала. Тільки дощ цебенів, як і раніше — нічого було й витикатися з прихистку. 1 вони, підкріпившись черствим остюкуватим ячником, неспішно звіряли один одному свою долю. Правда, на відміну від Гомера, стрічний виявився скупим на слова. Він більше слухав, а про себе розповів зовсім небагато.
Звали стрічного Бантом. Родом він із недалекого звідси поліса. Жив досі, як і всі живуть. А оце недавно звалилося на нього нещастя: на полюванні випадково вбив списом свого товариша, близького родака. І тепер приходив у Дельфи, щоб очиститися від крові.
У полісі сказали: повернешся тільки тоді, як очистишся тілом і душею. У храмі срібнолукого Аполлона він пройшов обряд очищення. Жрець прилюдно оголосив, що тепер волею бога з нього навік знято гріхшролитої крові. Але камінь на душі як чавив, так і чавить. Хіба можна з таким тягарем вертатися додому?
— От і не знаю, як бути,— виливав гіркоту Еант.— Адже поки гризе гризота — боги не благословлять мене ні на яке добре діло. А бути чорною тінню для земляків це не гідне людини: так можна накликати нещастя на весь свій рід і на весь поліс.
Гомер не знав, що порадити стрічному, як розрадити його. Бо гріх невинно пролитої крові — тяжкий гріх. За нього часто на людину гнівається не якийсь один, а різні боги. Тому очищення навіть у святилищі самого Аполлона не завжди знімає з грішника тягар провини.
— Ти щасливий, ти знаєш, до чого ідеш, — щиро позаздрив Еант.
— Я?! — здивувався Гомер.
— Атож. І ти віриш у свою дорогу. А я не знаю, в який бік мені податися. І не знаю, для чого я взагалі на цій землі.
Нарешті дощ ущух. І хоч ще над двоголовим Парнасом клубочилися сиві хмари, та з боку моря все ширшала і ширшала прошва синього неба. Осяйний Геліос скинув на гори і на доли міріади золотинок — і все довкола затеплилося, заіскрилося, ожило.
Коли підсох одяг і Гомер намірився йти далі, Еант і собі вирішив:
— Піду з тобою. Ти не заперечуєш?
— Ще б! — зрадів Гомер.
— Для мене зараз однаково, куди йти, аби на місці не сидіть...
Вже потім Еант довірливо признався:
— Щось у тобі таке є, чого я зараз ще не можу зрозуміти. Але воно мені вселяє надію. Тому й іду з тобою.
...Крутобокий корабель, поскрипуючи щоглою, плив під вітрилом по плюскітливих сивих хвилях. Шлях був довгий і нудотно одноманітний. На кораблі, вщерть завантаженому пузатими лантухами та важкими амфорами, ніде й кроку ступити. Тільки тоді всі й розминають ноги, коли ненадовго пристають до берега.
Поки вітер попутний, у веслярів повне безділля. Спроквола теревенять між собою, пригадують усілякі билиці й небилиці. А то просять Гомера потішити їх піснею. Той не змушує довго чекати — одразу ж і озивається його формінга.
— Голосніше, щоб і я міг чути! — гукав аедові стерновий.
Тільки купець, хазяїн корабля, не виявляв ні до чого інтересу. На кормі, застеленій килимом і рядниною, він вилежувався, підмостивши під лікоть подушечку. Не зрозуміти, чи то дрімає отак без кінця-краю, чи то в щось своє заглиблений.
Темний якийсь купець, потайний. Такого б обминути десятою дорогою. Але ж його корабель мав іти аж до самої Егіни — шлях таки не малий. Особливо коли врахувати, що кораблі Реза уже відпливли назад до Ефеса, а кораблі інших купців плавали тільки в ближні беотійські поселення. Довелося проситися.