Блискучими очима Ганна вітала грізну стихію. Тільки грім і злива розбудять землю, змиють її від бруду.
Вже коли шумом шарахнулись дерева, Ганна увійшла в ліс і за кілька літ уперше заспівала молодо на всі груди:
"На стрімчатих скелях,
Де орли та хмари,
Ген — там
Розцвітають грози…"
Вже близько від дому вона згадала про Талю й занепокоїлась. Таля там, певно, сидить перелякана, виглядаючи її.
Але, на диво, Талі не було вдома. Стурбована Ганна вийшла у двір і почала гукати. У відповідь їй перегукнулись громи, зашумів ліс і великими краплями сипнув дощ.
Ганна почала вже себе заспокоювати тим, що Таля, може, переховується в кого-небудь із своїх подруг, як раптом із боку річки почувся Талин регіт.
Ганна вийшла на ріг будинку під дощ і тоді побачила Талю, обплутану білими водяними лілеями, і з нею незнайомого чоловіка років під тридцять. Обоє реготалися, боролися з поривами вітру та дощу…
— Мамо, познайомся з Володимиром Андрійовичем, — вигукувала Таля на порозі, обтрушуючи з голови й з лілей дощові краплі, — це мій сьогоднішній знайомий.
Володимир Андрійович стримано вклонився.
— Дозвольте заховатися у вас від дощу, а то ми з Талею трохи забарилися на річці.
— Будь ласка… Прошу до кімнати. А я вже турбувалась про тебе. Ще, думаю, десь заблудилася в лісі. Така ж буря…
— Я люблю бурю. Ми з Володимиром Андрійовичем мало не перекинулися на воді.
— Ай-яй!.. — скрикнула Ганна.
Володимир Андрійович і Таля засміялися.
— Не турбуйтесь… Це було біля самого берега.
Тут Таля перебила Володимира Андрійовича й розмалювала увесь ефект від цього страшного моменту, розповіла про їхню прогулянку човном і про те, як познайомилась із Володимиром Андрійовичем.
Вона гралася з подругами на березі, коли саме Володимир Андрійович проїздив біля затоки з лілеями човном. Таля попрохала Володимира Андрійовича нарвати їй лілей, а він був такий люб’язний, що запропонував їй місце в човні і віддав у її розпорядження всі лілеї в затоці.
— Ах ти ж, нахаба, — жартома картала мати Талю.
Але Володимир Андрійович виправдував Талю. Вона така говірка й дотепна, що він від душі радий цьому знайомству.
Ганна радо вислухувала дифірамби своїй дочці й водночас із цікавістю розглядала гостя.
Він мав правильний овал лиця, що чітко вирізьблювався на білому тлі його одягу; проста лінія носа чомусь переконувала Ганну, що ця людина має лагідну безпосередню вдачу, а сині, як волошки, очі світились юнню і мрійністю. Його теноральний голос був соковито акустований, як у співців, звучав підкупними, щирими нотками, що виходили йому з грудей.
Ганна раз по раз вставляла запитання, щоб чути голос Володимира Андрійовича, вона вже хотіла запитати, чи не співає він, але з другої кімнати вибігла Таля.
— Володимире Андрійовичу, а йдіть подивіться. Гарно?
Володимир Андрійович підвівся.
У кімнаті на піаніно в двох квітниках стояли букети водяних лілій. Квіти пишно розцвітали білими пелюстками на чорному тлі.
— Чудово! У вас є смак. Чудово! — зачарувався Володимир Андрійович.
У цей момент ударив сильний грім і покотився глухим рокотом, відбиваючись дзижчанням у вікнах.
— Отже, сильно, — перервала німу сцену Таля. — А правда, красиво?
— Н-да, — погодився Володимир Андрійович.
Він розкрив піаніно і, вдаривши кілька акордів, передав враження грому з усіма нюансами дзижчання вікон.
— Ви прекрасно імітуєте. У вас чудовий слух. Ви граєте? — захоплено озвалася Ганна.
— Ану, передайте вітер, — напосілася Таля.
— Ну, от вам вітер… Шум лісу…
— Ану, дощ. Дощ, — не вгавала Таля.
Володимир Андрійович програв невеличкий фрагмент із відомого Ганні прелюду Шопена.
Знайома мелодія якось по-новому звучала у виконанні Володимира Андрійовича. Він мав хорошу техніку, передаючи водночас із почуттям тонкі нюанси…
— Будь ласка, грайте до кінця, — звернулася вона до Володимира, коли той несподівано обірвав.
І, вже слухаючи далі мелодію, Ганна бачила перед собою самітного в темній лісовій хащі композитора, повного тривоги, очікування й ніжного співчуття до близького друга. Навколо ж самітність, шум дерев, і тільки дощові краплі безнастанно, монотонно падають болем у хворе серце.
— А ви що-небудь бравурне… З бурею, — під'юджувала захоплено Таля.
Ганна вже бачить південне небо, затоплений повінню сонця день, бірюзове море, що пеститься до берега, вкритого зеленню плющів і дерев. Але ось чути тривожні голоси чайок. Небо чорніє. Море насуплює гігантські брови — вали. Вали наскакують на берег, несучи на гребенях піну люті. Море відповідає диким ревом на рев неба. Вітер заносить краплі моря й дощу. Ліс тривожно шумить… Враз налітає лютий шквал. Дерева злякано никнуть верхів'ями долі, ламаються з болісним зойком. Море й небо злилися в дикому герці… Грім, рев, жах, безнадія… Та ось розривається чорна заслона на обрії, хмари розвіваються останнім погрозливим гуркотом. З-за хмар — промінь. І знову пишною радістю розцвічується сонце. Блищить на листі перлиста роса, як сльози втішеної дитини. Стрекочуть цикади, співають хвалу сонцю трави, дерева, птиці… Все зливається в сонячному гімні приязні й любові…
Акорд відлітає останніми вібраціями незаспокоєного моря…
Ганна була вся на хвилях музики, повна ніжних нюансів і поривів.
Коли отямилась, серце їй болісно стислось. Надворі йшов дощ — буйний, безпросвітний.
— Я нічого не хотіла б, щоб тільки вміти так грати, — захоплено промовила Таля. — За вашу гру я б віддала вам обидва букети, коли б вони були не ваші.
— Чого ж вони мої? Але я вже почуваю себе винагородженим самим вашим бажанням. Їм так пасує тут стояти.
— Шкода тільки, що вони дуже скоро зав'януть, — промовила Ганна.
— Якщо дозволите, Ганно Павлівно, я їх вам буду часто зміняти…
— Для чого вам такий клопіт?
— Абсолютно ніякого клопоту. Я кожного дня їжджу повз них човном. А занести до вас — це майже по дорозі мені.
— І я з вами буду рвати, — засокоріла Таля.
Мати знову почала картати Талю її надокучливістю, і знову Володимир Андрійович заступався за неї, був ласкавий, жартівливий. Із ним легко було гомоніти.
Коли Володимир вийшов із кімнати, надворі було вже сонячно, повітря, насичене пахощами й щебетанням пташок, ніби сприйняло ті останні акорди сонячного гімну й рознесло луною по всьому лісу. Світ був молодий, оновлений. Так легко дихали груди ще вогкуватим повітрям.