Раптом із Талиним від'їздом Ганну огорнуло прикре почуття самітності. Околиці дачі, здавалося, спустошились, прокидався якийсь незрозумілий жаль до себе, хоч Ганна й силкувалась розважитись.
Власне ж, нічого не змінилося. Талю вона так само й раніш дуже мало бачила. Але поруч із цими докорами озивався якийсь інший голос: Таля втекла, Талі сумно з тобою, Таля вдома.
Справді, останніми часами Таля мало розмовляла з Ганною, не ділилась враженнями і не розважала, не сміялась. Ганні було зараз прикро від свідомості того, що вдома Талі підійметься настрій, що вона буде розважати Ніка, буде викладати перед ним свою дитячу душу, йому, Нікові, що має коханку…
Ганна блукала лісом із болючим почуттям покинутої, і сполохані думки, здавалось, вихріли їй над головою докучливим роєм комарів, дзвеніли у вухах, болюче жалили тіло й саму душу.
Знеможена, Ганна повернулася до кімнати й безсило впала на стілець, давши волю болючим переживанням. Вони гусли навколо неї чорними сутінками.
Раптом стук у двері.
Ганна злякано здригнулась, хоч знала, хто це постукав.
Увійшов Володимир.
— Мрієте в поетичних сутінках? Добрий вечір, Ганно Павлівно. Добрий вечір, Талю.
— Талі нема, — промовила Ганна таким голосом, неначе Талі не було в живих.
Володимир збентежився.
— Що трапилось? Може, вона заблудилася де? Я бачив її вдень.
Такий недоречний здогад розважив Ганну.
— Заспокойтеся. Таля поїхала лише з батьком до міста. А я просто сумую за нею. Нерви…
— Ах ви ж!.. Так мене налякали, — зітхнув полегшено Володимир. — Він підійшов, поцілував Ганні руку й, не випускаючи зі своєї, кепкував:
— Ага, сумую! Тільки на один вечір лишилися самі, а як мені цілі роки…
— У вас одне, а в мене інше, — якось розчаровано промовила Ганна й визволила свою руку.
Володимир проникливо глянув.
— Мені здається, що у вас є щось більше, аніж розстання з Талею. Дивно! Невже ви, що завжди така спокійна, іноді навіть весела, носите в собі якусь трагедію?
Ганні раптом стало прикро на саму себе за мимовільне зізнання. Вона засміялась.
— А хто ж вам сказав, що я ношу трагедію? Ми, жінки, іноді здатні зробити її з дрібниці. Так оце в мене й зараз. Знаєте, як ото часом задивишся на хмаринку. Дивишся, а вона в тебе перед очима розпливається, перетворюється на привиди, страхіття… А все разом химера… Краще заграйте щось.
Ганна, запевняючи Володимира, скоро сама впевнилася, що в неї справді нема нічого прикрого. Вона засвітила лампу, і коли вдарили перші акорди, їй стало навіть весело. Хіба вона самітна? Є в житті ясні акорди, що єднають її з усіма, хто почуває їх, хто творить їх. У цю хвилину одним із таких був перед нею Володимир. У його грі почувалась його душа. І ніби в подяку йому, Ганна шкодувала Володимира в його самітності, відчувала до нього материнську ласку. Але вона не зробила жодного кроку, щоб наблизитись до нього. Навіть тоді, коли він закінчив п’єсу, вона не встала зі свого зачарованого місця, лише промовила стиха:
— А ви що-небудь елегійне.
І знову віддавшись на волю музики, попливла в простори, поминаючи турботи й болі. Ганні здавалося, що вся вона розтанула в звуках, але почувала, що в цьому відлюдненому світі їх двоє: вона й Володимир, їй хотілося, щоб він безперервно грав, щоб не виходити з забуття. І цього вечора він був її жертвою.
Коли Володимир промовив до неї, вона так само не ворухнулась. Сиділа зачарована, ніби все ще чула музику.
Володимир тихо підійшов і, поцілувавши на добраніч руку, розтанув, як останній акорд.
Уранці Ганна встала з почуттям пустки на душі. Їй не хотілося навіть снідати. Взяла з собою бутерброди й пішла навмання в ліс. Але й тут почуття самітності не кидало її. В ній назрівало тривожне передчуття чогось страшного. Вона боязко йшла лісом, ніби та загроза жила за кущами, ніби вона має долетіти до її слуху в шелесті листя. З думки Ганні не сходив Нік. Він грубошкірий егоїст. Йому байдуже до того, що вона самітна. Йому мало коханки. Він забрав від неї Талю.
І Ганна обурювалась. Їй хотілось помститись. Вона мусить знечулити себе до його образ і… безоглядно розважатись.
Проте останнє так само лякало Ганну. Вона тікала з лісу, як від небезпеки.
Вийшла на узлісся, де колись брала волошки в житі.
Так само, як і тоді, під вітерцем хвилювались золотаві ниви, тільки обрій був чистіший.
Ганна увійшла між жито й лягла на межі. Довго лежала нерухомо. Навколо підьподьомкали перепелиці, по стеблах жита лазили кольорові кузки… Зосередила увагу на тому, як червоненьке сонечко то підіймалось по стеблі, то зривалося додолу… В цьому маневрі кузки Ганна вбачала власні несміливі кроки. Вона розмислювала. Раптом до її слуху долетів сухий тріскіт із лісу. Вона підвелася над житом.
І в той момент розлігся веселий вигук:
— А! Ось де моя польова русалка…
Володимир, імпровізуючи лет перелесника, подався навпростець через жито до Ганни. Його трюк був до того несподіваний і втішний, що вона нестямилась, як сама простягла назустріч обійми. Володимир підняв на момент її над житом, удаючи, що зараз він із нею полине вгору, де його сестриці, вільні літавиці… Ганна пручалася, але, визволившись, зі сміхом промовила:
— Їй-богу, який ви ще юнак, Володимире Андрійовичу!
— Це ж ви мене так відмолодили. Я ж вас цілий ранок шукаю. Я знав, що ви сумуєте.
— Який же ви хороший.
— Приходжу до помешкання — нема. Значить, у лісі. Ходив туди, сюди, всі стежки обійшов — таки нема. Ні, думаю, їй тісно в лісі, вона пішла в поле…
— А чому ви не подумали, що на річку?
— Інтуїтивно відчув. Я ж вас знаю краще, ніж ви думаєте.
— Он як! Бутерброда хочете?
— У вас і їжа з собою? З охотою.
Вони сіли на межі й, весело розмовляючи, жували бутерброди.
Раптом серед розмови Володимир почав прислухатися.
Зовсім близенько десь захавакала перепелиця.
— Їй-богу зловлю, — схопився він на ноги.
— Ну, й непосидющий же хлопчина, — сміялася Ганна. Але рухливість Володимира заразила й її.
Ганна вирішила сховатися від нього. Вона згинцем пішла житом у протилежний бік.
Через кілька хвилин почувся його голос:
— Ганно Павлівно, де ви? Я заблудив.
— Я тут, — викрикнула Ганна й мерщій перейшла в інше місце.