Дон Жуан з Коломиї

Сторінка 8 з 15

Леопольд фон Захер-Мазох

Моя дружина спрягла їх усіх докупи. Ба! Певний, що вона б і батогом їх потягнула, якби вони їхали не так, як їй того хотілося.

А що вже казати за селян. Ішли ми собі полями. "Слава Йсусу Христу!" "Навіки слава Богу! Амінь!" — і все це так радісно. А на обжинках на нашому подвір'ї аж вирувало від людей, челяді, косарів. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали їй до ніг снопи з нового урожаю. Веселилися, співали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: "Будьмо здорові!" — і випивала до дна.

Челядь цілувала їй ноги, клянусь.

І на прогулянки верхом вона також зі мною виїжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню — і вже була в сідлі. Для верхової їзди у неї була смушкова козацька шапка з золотою китицею, що витанцьовувала на всі боки, а кінь іржав, роздуваючи ніздрі, коли вона поплескувала його по шиї.

Потім я навчив її обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стріляв нею горобців, коли був малим. Перекинувши її собі через плече, вона бродила зі мною лугами й стріляла перепелів. Розкіш то була, скажу я вам, розкіш! Якось внадився яструб до моїх кур, вхопив у Миколаї з-перед очей чорну квочку з білим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!

Одного разу повертався я від ями, де прикопують на зиму яблука. Аж він тут як тут. Ячить й кружляє над подвір'ям. Я ж тільки лаюся. І раптом постріл. Яструб ще раз змахує крильми й падає додолу.

Хто стріляв?

Моя дружина.

— Більше не крастиме у мене квочок,— каже й прибиває птаха на дверях стодоли.

Приходить фактор, випаковує свої манатки, голосно вайкаючи. Єврей тільки зітхає щоразу: "Строга пані!" — і цілує її лікоть.

Або ж їду до міста. Йде пані старостиха у голубій сукні з білими мушками. Мода є мода. Купую теж голубу сукню з білими мушками. А моя Миколая хоче червоної.

Якось вибираюся в Броди, привожу оксамиту усіх барв, шовки, хутра — та які хутра! Серце їй мало не вискочить з грудей, скажу я вам.

Але ж одягалася вона, очей не відірвати!

Була у неї кацавейка, зелена, справді, соковито-зелена, оторочена сибірською сірою білкою — російська цариця не мала кращої — а білка завширшки з долоню. І уся кацавейка підбита срібно-сивим хутром, така м'якенька.

Бувало лежала вона собі довгими вечорами на канапі, заклавши руки під голову, а я читав їй уголос. Полум'я потріскує, самовар співає, цвіркун цвіркоче, шашель шарудить, миша спокійно гризе щось у кутку, бо білий кіт лежить собі на припічку й пряде пісеньку.

Читаю їй романи. У Коломиї, знаєте, є випозичальня, та й у сусідів — у того чи іншого — знайдеться якась книжка.

Вона лежить із заплющеними очима, а я — у фотелі, і лиш поглинаємо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаємося, чи дістанеться героїня герою, чи ні. Часом трапляються мелодраматичні історії, і тоді моя Миколая аж пунцовіє від люті, до самих кінчиків вух. Вона піднімається з подушки, підпирається рукою і каже мені так, наче це я той роман написав: "Вона не має права так робити, чуєш?" — а сама мало не плаче.

Жінки у цих романах, знаєте, завжди страшенно шляхетні. Коли коханий у небезпеці, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б їх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жінка відступається від свого чоловіка, щоб урятувати свою дитину. Дурна історія, скажу я вам. "Сила материнської любові", так вона, здається, називається. Дурна історія, але Миколая аж тремтіла з хвилювання і довго про ніяку іншу книжку й чути не хотіла.

Часто, буває, стрибає вона з ліжка, жбурляє мені книжку просто я обличчя і показує язика. І ми гасаємо одне за одним, як діти. Я ховаюся за дверима й лякаю її.

Або ж вона починає розігрувати зі мною щойно прочитану історію. Йде до своєї кімнати. "Коли повернуся, ти будеш моїм рабом". Потім перевдягається султаншею, одним шалем обвиває стегна, а другим — голову у формі чалми. Мій черкеський кинджал — за пояс, уся оповита білим серпанком — і виходить до мене. Жінка! Де там... Богиня!

А коли вона спала, я міг годинами дивитися на неї, прислухатися до її дихання. Часом вона зітхала уві сні, і мені ставало так боляче, ніби я завдав їй якоїсь муки, і страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тоді я кликав її, вона сідала в постелі, дивлячись на мене великими очима, й сміялася.

Та найкраще їй вдавалася роль султанші. Ані один м'яз не ворухнеться на її обличчі. Коли я казав: "Але ж, Миколає!" — я підсміювався з неї, вона ж тільки зводила догори свої брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палі. "Чи ти при своєму розумі, рабе!" — і не було на те ради. Я був її рабом, а вона повелівала, як султанша.

Отак жили ми, мов пара ластівок, сиділи рядочком й голубилися. Солодка надія помножила нашу радість. Та все ж, як боязно мені було за дружину. Я часто відгортав їй волосся з чола, просто так, і сльози підступали мені до очей. Вона розуміла мене, обнімала за шию і плакала.

Проте усе сталося так несподівано, прийшло, як щастя. Я поїхав до Коломиї за лікарем, а коли повернувся, вона простягнула мені на руках дитя.

Наші батьки просто танули з радощів, а челядь... гуляла й веселилася, усі були п'яні, а на стодолі стояв собі в задумі бузьок на одній нозі.

Було тепер про що думати, про що турбуватися, і кожна важка година пов'язувала нас ще міцніше.

Але вічно так не тривало...

...Голос мого співрозмовника став безконечно м'яким й тихим, він аж тремтів у повітрі, легенько, наче димок від його люльки...

...А вічно бути так не могло. О прошу вас... і потім... так чи інак... зрозумійте мене. Таке вже правило... Вірніше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?

Був у мене друг Леон Бодошкан. Він надто багато читав, то й захворів через те. Так ось, він часто говорив мені...

Але навіщо усе це? Я можу вам...

Він витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.

...Він і писав багато. Не був знаменитим, але знав усе... Дивився, наче у воду. Він заглядав у людину, всередину, наче в розібраний годинник, чи все там на місці. І зразу ж казав, що там бракує. Він розумів про що, наприклад, розмовляють поміж себе коти, сміявся й переповідав їхні балачки. Або ж брав квітку і показував нам, як вона живе, як живиться. Він часто говорив про жінок. Жінки й філософія привели його до загибелі.