Дон Жуан з Коломиї

Сторінка 15 з 15

Леопольд фон Захер-Мазох

Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожі на... на... Ох, на що вони схожі?

Ось і тепер є у мене коханка. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!

...Щось болить мені голова...

І ще одну коханку я маю. Вона жінка опришка. її чоловіка повісили, а сама вона... Але що мені до того? Що то мене обходить? Вона не вміє навіть читати, ми й не розмовляємо багато, зате любимося, як вовк з вовчицею!

По десять жінок зараз, щонайменше — троє. Одна — для постелі, друга — для душі, а третя — для серця, але ні, що це я кажу! Серце поза грою, зовсім поза грою....

Він засміявся по-дитячому, зблиснувши своїми чудовими білими зубами.

— До чого тут ще й серце? Серце чоловікові потрібне для своїх дітей,

друзів, батьківщини, а для жінки?.. Ха! Ха! Ніколи уже жінці не вдасться

здурити мене, я сам їх усіх обдурюю. Весела комедія! Слід дати їм зрозуміти,

яким має бути справжній мужчина. Ха! Ха! А як вони усі мене люблять, відколи я їх утягнув у свою гру! Усі вони в мене плакали, усі до одної!

— А ваші стосунки з дружиною? — спитав я, коли він раптом змовк.

— Благочестиво живем під одним дахом,— відповів він. — Часом, коли я...

коли я отак думаю про ті часи... про неї, у мене починає боліти голова. Болить

голова... Але ж зараз нам весело! Весело! Весело!

Він пожбурив пляшкою з-під вина у стіну, жид аж скинувся зі сну і зачепив себе чотками по носі.

— Отак! Ось тепер мені добре! — скрикнув мій співрозмовник, розстібаючи

сорочку. — Добре! Весело! Таке життя. Якщо ми веселі, то нам добре. Весело!

Весело!

Він став посеред шинку, задерикувато взявся в боки і почав танцювати козачка, наспівуючи при цьому по-дитячому нестримну, вакханальну й водночас сумовиту мелодію.

Він то гепав на підлогу, відкидуючи від себе ноги, наче щось зайве й недоладне, то підстрибував мало не до стелі й крутився в повітрі.

І ось він стоїть уже без руху, схрестивши на грудях руки і сумно хитає головою. Ось він хапає її долонями, наче хоче зірвати з пліч, і квилить, як квилить орел, рвучись до сонця.

Раптом двері рвучко відчинилися, і старий статечний селянин у коричневому сіряку, з довгим волоссям, меланхолійними вусами та хитрим поглядом, зайшов до шинку.

То був Семен Острів, суддя.

Сумна усмішка освітила його запале обличчя, коли він побачив нас.

— Панове! Чи довго ви вже тут? — спитав він доброзичливо. — Певно,

довго. Та вже цьому не зарадиш...

— То нам можна їхати далі? — спитав мій супутник.

— Звичайно.

— Уже надто пізно, як на те пішло,— мовив мій супутник. — Мені уже

надто пізно, а вам, може, й ні. Благослови вас Господь! Бувайте здорові!

Він лагідно погладив єврейку по щоці, аж кров шугнула їй до лиця. І пішов, але ще раз вернувся. Потиснув мені руку.

— Ах! Що там! — вигукнув. — Вода сходиться з водою, а чоловік

з чоловіком.

Я стояв на порозі шинку, коли він від'їжджав. Він ще раз махнув рукою на прощання і зник.

Я повернувся до єврея.

— О! Він веселий чоловік,— заскимлів той. — Небезпечний чоловік. Його називають Доном Жуаном з Коломиї.

1 Мається на увазі колір державного прапора Австро-Угорської імперії (прим. пер.).

Іваничук Наталя Романівна перекладає з норвезької, шведської, датської та німецької. Живе у Львові. Працює у Львівському центрі періодики.