— Як це — зі сріблястим?
— Хочу такого хутра, яке носять благородні пані.
Я лиш глянув на неї.
Самозакоханість сонячно покоїлася на її личку, наче сама невинність, цілувала її душу, пестила її, корилася її примхам, така бездумна. Так, певно, вона бездумно цілує образ. Не було у ній жодного принципу, жодної думки. Нічого й схожого! Нею правила мораль хижака та закони лісу. Християнство було для неї чимось таким же далеким, як і для кішки, яка, бавлячись, випадково перехрестить лапою носа.
Я дійсно привіз їй сукман зі Львова і... ви будете сміятися... Я закохався у ту жінку.
То був такий роман, схожого не знайдете.
Лунав перший постріл, і вона вже тут як тут.
Я розчісував їй пальцями волосся, мив їй ноги у лісовому струмку, а вона бризкала водою мені в обличчя.
То було незвичайне створіння.
У її кокетуванні було щось моторошне. Вона мучила мене, скидаючи у найглибші провалля приниження, мучила так, як не мучила зневага жодної благородної пані.
— Але ж змилосердіться, пане! Милостивий пане! Що ж мені з вами робити? — і врешті робила зі мною, що лиш їй заманеться.
Якийсь час ми обоє мовчали...
Селяни та дяк тим часом уже пішли з шинку. Єврей оперезався молитовним ременем та й так заснув. Він тихенько посвистував уві сні носом і покивував у такт головою.
Його жінка сиділа біля шинквасу. Голову опустила на руки, прикусила пальці, сонні очі напівзаплющилися, але погляд її прикипів до чужинця.
Мій співрозмовник відклав люльку набік. Потягнувся.
...Розповісти вам про скандал з дружиною?.. Ви дозволите мені?.. Моя дружина тоді саме захворіла. Я залишився вдома, читав. За якийсь час вона пройшла кімнатою, мовила "на добраніч". Я підвівся, але за нею уже й слід простиг, тільки двері луснули. Знову нічого між нами...
На той час я судився з панством Основ'янами. Перш ніж починати тяжбу та запрягати адвокатів, я подумав собі: запряжи-но ліпше спершу коней і поїдь туди сам.
Кого ж я там знаходжу? Розлучену жінку, яка живе у своєму маєтку і зневажає увесь світ, така собі модерна філософиня.
Вона називала себе Сатаною, а була маленьким любим чортеням. За кожним словом вона зривалася з місця, і очі у неї горіли, мов два світлячки.
Звичайно, я програв процес, зате здобув її серце, її цілунки, її ложе.
Я все ще любив свою дружину.
Часто я лежав в обіймах іншої, заплющував очі і уявляв собі її довге волосся, її пристрасні, гарячі, сухі уста.
Моя дружина теж гарячкувала від ненависті й любові до мене. її серце, як ота квітка, що росте у затінку, бубнявіло нестримною ніжністю. Вона зраджувала себе саме тим, що воліла б приховати.
Одного дня вона поклала мені на стіл листа, якого козачок відносив моїй коханці, і зареготала. Але сміх її раптом урвався; це було майже гидко.
Я відвернувся від неї з надміру любові, вона кипіла жадобою помсти від пристрасної й зневаженої любові.
Ходила вона тепер поривистою ходою, скрикувала уві сні, лупцювала челядь, дітей.
А потім враз змінилася. Стала спокійною, врівноваженою. Затримувала на мені свій погляд якось дивно, вдоволено, і все ж наче болем був пронизаний її гордий сміх.
Прийшов мій лісничий.
— Пан не ходить більше до ліру. А я знаю лисячий сховок на болоті. І знаю,
де водяться чудові бекаси.
Я страшенно любив полювати на бекасів.
— Та й вона... чекає вас біля каменя. Зробіть ласку бідній жінці.
Я беру рушницю, але доходжу до останнього сільського паркана, як мене раптом охоплює незрозумілий страх, я кидаю свого лісничого і мало не біжу назад, додому.
Мені соромно — я ступаю навшпиньки і чую...
Мій співрозмовник раз по разу відгортав з чола волосся.
...Ох, цього не розкажеш. Смикаю двері, а моя дружина лежить...
— Даруйте, що потурбував,— кажу і зачиняю двері.
Що ж я роблю?
Так воно вже у нас ведеться. Німець поводиться з жінкою, як з рабинею, а ми ведемо з нею бесіди на рівних, як монарх з монархом.
Ми ж не думаємо: "Роби все, що тобі заманеться. Але попри те жінка має бути задоволена". У нас чоловік не має жодних привілеїв, у подружжі обоє на рівних правах.
Якщо вже ти дозволяєш собі взяти будь-яку шинкову лярву за щічку, то терпи, коли жінка приймає упадання інших. Лежиш в обіймає чужої дружини, мовчи, коли й твоя жінка обіймає іншого.
Тож чи мав я право?
Ні, не мав.
Отож я поступився і міряв кроками кімнату перед дверима жінчиної спальні.
Я нічого не відчував, усе в мені завмерло, змовкло, стихло. Я тільки повторював собі без кінця: "А хіба ти не робив те саме? Не маєш права! Не маєш права!"
Ось він виходить.
Я кажу:
— Вибач, друже, я не хотів вам перешкоджати, але хіба ти не знаєш, що це мій дім?
Він увесь тремтів, і голос його тремтів.
— Роби зі мною що хочеш! — мовив він.
— Що ж мені з тобою робити? Чи є у тебе поняття честі? Слід би нам повправлятися у стрільбі...
Я ще присвітив йому на сходах. Потім поїхав до Леона Бодошкана, він мав бути мені за секунданта.
Чоловік похмуро усміхнувся.
— Глупство це, власне кажучи,— мовив Леон. — Але до завтрашнього ранку усе має бути в порядку. Зроби мені ласку, прочитай за ніч оці листочки.
І він подав мені оці папери, бачите. З того часу я завжди ношу їх з собою. Дивовижний чоловік!
Я прочитав їх.
Нащо, властиво?
Я кинув виклик коханцеві своєї жінки, але це ще зовсім нічого не означало.
Я був несправедливий, я знав це, але ж честь... та ви й самі знаєте. Проте це все нічого не важило. Я знав, що він у мене не поцілить. З віддалі десяти кроків не умів одрізнити копицю сіна від шпака, а я... Я стріляю добре.
Я міг би помститися. Я міг би його убити. Ніхто б і слова не сказав, але я не чув за собою такого права. І... промахнувся. Бо я, як уже мовилося, мав за собою таку ж вину, як він чи моя дружина.
Після того я подумував розлучитися з дружиною. Але ж діти! Отож-бо й воно. Вони скували нас докупи навіки. І несло нас бурею, як проклятих у Дантовому пеклі.
Певно, вже й вам десь спадало на думку, як це природа злучає нас коханням. Дозвольте мені, може... ах! Що ж я хотів сказати? Ага... З правіків чоловік та жінка створені ворогами. Сподіваюся, ви не зрозумієте мої слова хибно. Природа прагне продовжити рід людський. Чого ж їй ще прагнути? Ми ж, марнославні та легковірні, уроїли собі, начебто вона дбає про наше щастя.