— Не знаю,— каже,— як то могло бути, бо як на мене, то нема на
світі лектури, кращої над оті романи. Є в мене тут поміж усяким шпаргаллям книжок таких зо три, так скажу вам по щирості, не раз вони мені дух веселили, та й не мені самому, а ще багато декому. Ото в жнива чи в косовицю як випаде яке свято, наб'ється до мене тих женців та косарів, а між ними все один письменний вийметься, то візьме, було, в руки тую книжку та й чита, а ми посідаємо, було, чи постаємо кружка, чоловік із тридцятеро, та й слухаємо собі до любої вподоби, і наче нам аж душа молодіє; хто-хто, а я вже так тим читанням розкошую, особливо як ото рицарі б'ються та рубаються люто й завзято, що й самого пориває — слухав би, здається, день-денно і ніч-нічно...
— І я так само,— підхопила господиня,— бо тільки в домі й про-світлої години, як ото хто читає, а ви слухаєте: так заслухаєтесь, що й за лайку та за сварку забуваєте.
— Правда,— докинула Маріторна,— і я страх як люблю слухати про всякі такі лепські речі, надто коли там панна яка сидить під помаранчо-вим деревом та з рицарем своїм милується, а вірниця її стоїть на сторожі та аж гине з заздрощів, аж мліє з тривоги... О, то мені мед, чистий мед!
— А ви, паннусю, що на те скажете? — звернувся парох до корч-марівни.
— Бігме, не знаю,— одказала дівчина.— І я люблю слухати, як читають, хоч і не все розумію. Тільки таткові подобається про бійку, а мені більше, як ото рицарі журяться, що мила далеко; іноді, буває, аж сама заплачу — так мені їх жалько стає.
— То ви б їх, панночко, зарятували,— спитала Доротея,— якби вони за вами тужили?
— Не знаю, що зробила б,— одказала дівчина,— знаю тільки, що бувають такі немилосердні дами, що їх рицарі називають тигрицями, левицями і ще всякими паскудними йменнями. Божечку милий, які ж то безсердечні й безсовісні створіння! І не глянуть на доброго чоловіка, нехай там хоч сконає, хоч ізбожеволіє. Чи то в них маніри такі, чи що? А як ти вже так дуже честі своєї пильнуєш, то виходь заміж за свого рицаря та й квита: йому тільки того й треба!
— Цить, доню,— упала їй в річ корчмариха.— Дуже багато ти про ції речі знаєш, а воно дівчині й не годиться про таке знати й говорити зайве. [201]
— Та я ж хіба що? — озвалась дочка.— Пан у мене спитали, от я й одповіла.
— Ну, гаразд уже,— сказав парох.— Принесіть мені, пане господарю, тії книжки, хай я на них гляну.
— Чом не принести, принесу,— відповів корчмар.
Сходив до себе в кімнату і приніс ізвідти скриньку стару, на ланцюжок замкнуту. Парох одімкнув ту скриньку і видобув із неї три великі книги і рукописи якісь, написані дуже гарним почерком. Розгорнув першу книгу, аж то — "Дон Сіронхіль Фракійський", друга була "Фе-лісмарт Гірканський", а третя — "Історія славного отамана Гонзала Ернандеса Кордовського з життєписом Дієга Гарсїї де Паредес". Прочитавши парох титули двох перших книжок, повернувся до ци-люрника й сказав:
— Ех, немає на них клюшниці нашого приятеля та його небоги!
— Обійдемось і без клюшниці,— відповів цилюрник.— Я їх сам у двір винесу або вкину в коминок: бач, як добре в ньому розгорілось!
— Невже ваша милость хоче попалити мої книжки? — спитав корчмар.
— Не всі,— одказав парох,— а тільки оці дві, про Сіронхіля та Фелісмарта.
— А хіба мої книги єретичні чи схематичні, щоб їх палити? — здивувався корчмар.
— Та не схематичні, а, мабуть, ви хотіли сказати — схизматичні, мій друже,— поправив його цилюрник.
— Може, й так,— погодився господар,— тільки вже як палити, то паліть краще оту, що про славного отамана та про Дієга Гарсію, а цих двох не дам, скорше рідну дитину в огонь пошлю!
— Приятелю мій! — сказав священик.— Ці дві книги брехливі од початку до кінця, у них самі лише дурниці та нісенітниці. А ота, що про славного отамана, містить у собі правдиву історію Гонзала Ернандеса Кордовського, що за подвиги його великі і премногі світ увесь прозвав славним отаманом: такого знаменитого й голосного наймення заслужив по праву він один. А Дієго Гарсія де Паредес — то знако-митий рицар родом з естремадурського міста Трухільйо, хоробрий вояк і таки лицар ой природи, що одним пальцем міг колесо млинове на ходу спинити. А раз, ставши з мечем на мостовому причілку, сам-один переп'яв шлях незчисленному війську, що так і не перейшло через міст. І ще не раз такої доказав слави, що якби не сам був списав ті свої подвиги і не применшив їх зі скромності (як і личить рицареві, що сам свою історію пише), а щоб оповів про них хто сторонній, не спиняючись жодними такими міркуваннями, то, може, пішло б у непам'ять все те, що чинили колись Гектори, Ахілли та Роланди.
— От мені велике диво,— заперечив корчмар,— млиновеє коло рукою спинити! Краще ви, панотче, почитайте про Фелісмарта Гіркан-ського, що я читав, як він одним махом розпанахав до пояса сімох велетнів, мов то були квасоляні ченчики, що діти для забавки роблять! А то раз війська йшло ворожого видимо-невидимо, мільйон і шістсот тисяч, а може, й більше, і всі з ніг до голови озброєні, так він кинувся сам-один проти нього і всіх у розпорош обернув, немовби отару овечу. [202]
А що ж тоді сказати про доброго лицаря Сіронхіля Фракійського! То такий уже був завзятець, такий сміливець, що, пишеться в книзі, як плив раз рікою, а тут де не взявся з-посеред води змій огнедихатий, дак він, каже, його як побачив, кинувся на нього, сів верхи на спину тую лускату та як іздавить обома руками за горло, туж-туж не задушив; бачить тоді змій, що непереливки, та й мусив із лицарем разом у воду пірнути, аж до самого дна, бо той його все не пускав. Спустились вони на дно, аж там палати розкішні та сади пречудові, що й думкою не здумаєш; там уже змій перекинувся дідом старелезним і такого лицареві понарозказував, що тільки слухай та слухай... Почули б ви, панотче, то й самі з утіхи ошаліли б. Отож мовчіть краще про того славного отамана та Дієга Гарсію, бо не варті вони й за масляні вишкварки! Сеє почувши, Доротея обізвалася стиха до Карденія:
— Боюся я, коли б і наш господар не здонкіхотився!
— Схоже на те,— відповів Карденіо.— 3 його балачок можна доміркуватись, що він має за щирісіньку правду все те, що в тих книжках пишеться, ніби воно все так достеменно і діялось,— тут уже й сто босоногих ченців не переконають його на інше.