— Що ваша милость розказала,— одповів хлопець,— то все щира правда, тільки скінчилося те все не так,, як ви, пане, собі гадаєте, а зовсім навпаки.
— Як то навпаки? — спитав Дон Кіхот.— Хіба ж тобі не заплатив господар?
— Мало того, що не заплатив,— одказав хлопець,— а скоро ви, пане, з лісу виїхали, і ми зосталися самі, знов прив'язав мене до того самого дуба і такої дав хлости, що всю шкуру з мене спустив, як із святого Бартоломея. Ще й при кожному вдарі таке примовляв, так глузував та шкилював із вашої милості, що якби не боліло, то я й сам сміявся б. Та що там! Такого мені доклав воза лихий мій господар, що мусив я аж до сього часу в шпиталі вилежуватись. А то все, пане, через вас: щоб ви їхали були своєю путею, не мішалися в чужі справи та не лізли, куди вас не просять, господар був би всипав мені який десяток чи два та одв'язав би і заплатив усе, що слід. А то ви накрили його мокрим рядном, наговорили сім міхів горіхів, от він і розсердився, а що не міг на вас того серця зігнати, то воно все на мені окошилося, що вже, мабуть, до кінця віку з мене пуття не буде.
— Це все через те,— сказав Дон Кіхот,— що я поїхав не дочекавшись, поки він тобі заплатить. З довголітнього досвіду я мусив би добре знати, що ниці люди не дотримують слова, коли їм воно невигідно. Та ти ж пам'ятаєш, Андресе, я присягнув тоді, що як він не заплатить, то я все одно знайду його — і в китовому череві од мене не сховається.
— То правда,— потвердив хлопець,— але який мені з того пожиток?
— Зараз побачиш, який,— сказав Дон Кіхот.
По сім слові зірвався на рівні ноги і велів Санчові загнуздати Роси-нанта, що ходив попаски в лузі, поки вони підобідували. Доротея спитала в рицаря, що він хоче робити. Той відповів, що хоче розшукати підлого хама і покарати його за негідні вчинки; він примусить його заплатити хлопцеві все до останнього шага, нехай тоді хоч порозсідаються всі хами на світі. Та Доротея нагадала йому, що він уже прирік їй не вдаватися в жодні нові пригоди, поки не довершить її справи: се рицарське правило йому відоме більше, ніж будь-кому іншому, отож нехай погамує своє серце, поки не повернеться з її царства.
— Правда ваша,— погодився Дон Кіхот.— Доведеться Андресові потерпіти, поки я вернуся, як ви, пані, кажете. Та я повторне клянусь і присягаюсь, що не спочину доти, доки не буде йому відплати і заплати.
— Не вірю я в ті присяги,— сказав Андрес.— І ніяких відплат мені не треба, аби тільки до Севільї якось добратись. Дайте, коли маєте, чогось поїсти на дорогу і зоставайтеся тут із Богом разом з усіма мудро-ваними рицарями, мордувало б їхню маму, як мене через них мордовано!
Санчо видобув із своєї торби шмат хліба й грудку сиру, дав хлопцеві й промовив:
— На тобі, брате Андресе, бо всім нам така сама біда припала.
— Яка там іще біда? — спитав Андрес. [199]
— Та отака ж, як оцей хліб із сиром, що я тобі даю,— одказав Санчо.— Бог його святий відає, чи мені його надовго стане, бо, щоб ти знав, товаришу, джури у мандрованих лицарів приймають голод і холод і всяку нуждоту, що до ладу й не розкажеш, хіба на своїй шкурі спробуєш.
Схопив Андрес той хліб та сир і, бачивши, що більш ніхто не дає нічого, понурив голову та й узяв, як то кажуть, ноги на плечі. Але на відході сказав іще Дон Кіхотові:
— На Бога, пане мандрований лицарю, як мене ще коли зустрінете, то не рятуйте вже, хоч би мене й на кавалки різали, бо з вашої допомоги мені ще більше лиха прибуде... Западіться ви з усіма мандровани-ми рицарями і з усім їхнім кодлом!
Дон Кіхот порвався був устати, щоб покарати нахабу, та хлопець дременув шляхом, аж курява встала — хто б уже його й наздогнав! Андресова розповідь непомалу розгнівала нашого гідальга, і всі мусили якось од сміху стримуватись, щоб його ще більше не роздратувати.
РОЗДІЛ XXXII,
де оповідається про те, що сталося з Дон Кіхотом і всім його товариством у корчмі
Під'ївши добре, посідали верхи й без особливих пригод приїхали другого дня до корчми, що так увірилась і осоружилась Санчу Пансі; волів би він туди зроду не завертати, одначе мусив. Корчмар із корчма-рихою, донька їхня й Маріторна як побачили Дон Кіхота й Санча, вийшли їм назустріч такі то вже раді й веселі, а наш рицар привітав їх поважно й гордо і сказав, щоб йому постіль ізготували, тільки кращу, ніж минулого разу; господиня одповіла на те, що як він заплатить краще, ніж минулого разу, то вона постеле йому по-королівському. Дон Кіхот приобіцяв, і йому спорядили пристойне ложе в тій самій комірчині, що й перше; він не одразу і вклався, бо був такий стомлений і розбитий, що й розуму зібрати не міг.
Чи замкнувся він там, чи ні, як корчмариха прискочила до цилюрника і, схопивши його за бороду, гукнула:
— Враг візьми мою душу, коли я ще дам користатись моїм добром для чиєїсь бороди! Верніть мені хвоста, бо чоловіків той де попало валяється, що прямо срамота,— гребінь, значиться; а я, було, встромлю його собі в волосінь та й гадки не маю.
Цилюрник не хотів оддавати хвоста, хоч як смикала його корчмариха, та священик сказав, щоб оддав, бо вже тих хитрощів не треба: нехай об'явиться перед Дон Кіхотом у власній подобі і скаже, що втік до корчми од галерників, які його ограбували; як же рицар спитає за принцесиного джуру, то й тут можна вивернутись: вона, мовляв, послала його наперед до свого царства з вісткою, що сама йде і визволителя для всіх із собою веде. Тоді вже цилюрник годі одмагатись, оддав господині хвоста; вернули їй і всі інші причандали, що позичали, як ішли рятувати Дон Кіхота.
Всі, хто в корчмі був, дивувались, яка то вродлива дівчина Доротея [200] і який то бравий хлопець Карденіо, що за пастуха був перебраний. Священик велів дати чогось попоїсти із запасу корчемного; господар, сподіваючись собі незгіршої плати, спроворив їм зараз добрячий обід. Поки там щось діялось, Дон Кіхот собі все спав; поклали його й не будити, бо таки потребував більше сну, як їжі.
За обідом розговорились — тут же при корчмареві з жінкою та дочкою, при Маріторні і всіх постояльниках — про Дон Кіхотове чудне божевілля та про те, де і як вони його знайшли. Корчмариха розповіла про те, що тут у них приключилось із рицарем та погоничем, а тоді оглянулась, чи немає поблизу Санча, та й про те похвалилась, як тут його гойдали-підкидали, на превелику втіху гостям. Коли ж парох сказав, що Дон Кіхот схибнувся розумом на рицарських романах, господар обізвався: