— Ну, годі вже,— помирила їх Доротея,— бігай, Санчо, поцілуй панові руку й перепроси, та зважай надалі, кого хвалити, а кого гудити, і не кажи лихого слова про ту володарку Тобоську,— хоч я її не знаю, проте завше готова їй услужити. А втім, уповай на Бога: ти неодмінно доскочиш посілості якоїсь і заживеш паном на всю губу.
Санчо, понуривши голову, підійшов до свого пана і попросив ручку — Дон Кіхот подав її з величною гідністю і, як джура поцілував її, поблагословив його і велів пройти за собою трохи вперед, бо він має дещо в нього розпитати і поговорити з ним про певні важливі речі. Санчо так і зробив; проїхавши трохи вперед, Дон Кіхот звернувся до нього з такими словами:
— Відколи ти повернувся, я не мав ні часу, ані змоги розпитати в тебе про деякі подробиці твого посельства і про те, яку ти привіз мені відповідь; тепер же, коли доля погодила нам слушний час і слушне місце, ти не відмовишся, я гадаю, порадувати мене добрими вістями.
— Питайте мене про що хочете, ваша милость,— відповів Санчо,— і я вам любісінько викладу, як на долоні, все, од початку до кінця, тільки прошу вас, пане, не будьте такі оприскливі та мстиві.
— Нащо це ти мені кажеш, Санчо? — спитав Дон Кіхот.
— А на те,— одказав Санчо,— що ви мене оце двічі потягнули більше за ту суперечку, в яку нас нечиста сила тоді вночі заплутала, аніж за те, що я бовкнув проти пані моєї Дульсінеї, бо я ж її люблю й шаную, мов святощі які (хоч у неї вони й не ночували),— єдино тим, що вона ваша милоданка.
— Не заводив би ти, Санчо, про се мови,— сказав Дон Кіхот,— бо вже воно мені набридло. Я простив тобі щойно, але, як то кажуть, за новий гріх — нова покута.
Серед такої розмови побачили вони нараз чоловіка якогось, що їм навпроти верхи на ослі їхав; як ізблизився до них, придивились, аж воно щось ніби на цигана скидається. Та Санчо Панса, що де, було, не вздрить осла, то зразу туди очі й душу пориває, вмить упізнав у тому вершникові Хінеса де Пасамонте і, як по ниточці доходить до клубочка, так він по циганові до Сірого свого добрався. Так воно справді й було: злодій їхав на краденому ослі; щоб же його не впізнали, як осла продаватиме, вбрався він за цигана, бо по-циганськи (та і ще пр-вся— [192] кому), говорив він незгірше, ніж своєю рідною мовою. Скоро Санчо вгледів його і впізнав, зразу гукнув до нього що є сили:
— Ах ти ж злодюго Хінесе, верни мені моє добро! То ж мій рідний осел, моя душа, моя втіха, мій скарб, моє багатство! Згинь, сучий сину, щезни, ворюго, а що не твоє, оддай!
Власне, стількох слів і стількох лайок може й не треба було, бо вже при першому окрику Хінес зіскочив додолу і рвонув навтьоки — і то не риссю, а таки добрим чвалом,— тільки смуга за ним лягла. Санчо ж підбіг до свого Сірого, обійняв його й промовив:
— Як же тобі велося, мій Сіресенький, мій ріднесенький, маєточку мій милий, товаришу мій любий!
І так уже осла того цілував та голубив, мов то людина була, а осел приймав смирно ті пестощі й ласки і словом не озивався. Тут над'їхали й інші подорожні та повіншували Санча знахідкою; Дон Кіхот же поздоровив його якнайсердечніше і сказав, що попри все те він не касує квитанції на трьох ослят, за що Санчо, звісно, подякував йому.
Поки Санчо й Дон Кіхот розмовляли отак між собою, священик хвалив Доротею, що як то дотепно вона свою історію вигадала: і коротко говорила, і речі достеменно такі добирала, як у рицарських романах пишеться. Доротея одповіла, що вона частенько в тих книгах розчитувалась, а от уже де які провінції лежать та де морські пристані, того не знає гаразд, от і сказала тоді навмання, що в Осуні висадилась.
— Я так і подумав,— зауважив священик,— отож і втрутився зразу, щоб усе влагодити. Та хіба, скажіть, не дивна річ, що сей бідолашний гідальго вірить отак беззастережно всяким вигадкам і небилицям, аби тільки штилем і складом нагадували вони ті баламутні його романи?
— Так, так,— погодився Карденіо,— його легковірність справді нечувана, прямо-таки надзвичайна: мені здається, що найвигадливі-ший письменник і навмисне такого не видумав би.
— Тут іще от яке діло,— сказав священик,— наш добрий гідальго плете всякі дурниці тоді тільки, коли йдеться про предмет його божевілля; як же хто заведе з ним мову про щось інше, він говорить цілком розсудливо, як людина світлого й розважного розуму, і всякий, хто не зачепить його рицарські болячки, визнає його цілком здоровим на умислі.
А Дон Кіхот тим часом розпитував Санча далі:
— Ну, друже Пансо, мир і згода, забудьмо всі наші свари й чвари... Ти скажи мені краще, не поминаючи лиха, де, як і коли побачив ти Дульсінею? Що вона робила? Що ти їй сказав? Що вона одрекла? Який був вираз її обличчя, коли вона читала моє послання? Хто тобі його переписав? І на всі ці питання, цілком законні і цілком резонні в такій оказії, ти маєш відповідати прямо й чесно, не додаючи й не вигадуючи нічого зайвого, аби мене потішити, а надто не одбавляючи нічого, аби мені досадити.
— Пане,— відповів Санчо,— по щирості кажучи, ніхто мені того листа не переписував, бо його в мене й не було зовсім.
— Так воно і є,— сказав Дон Кіхот,— бо за два дні по твоїм од'їзді я побачив, що пам'яткова книжка, де я того листа написав, лишилась при мені, і се мене засмутило непомалу, бо я не знав, що ти робитимеш, [19І]
коли помітиш, що листа немає. Я гадав усе, що ти повернешся, як тільки його кинешся.
— Та таки й повернувся б,— одказав Санчо,— якби не витвердив був того листа, коли ваша милость мені ото читала, та й проказав слово в слово дякові одному, той і списав, та ще й сказав, що, каже, багато листів одлучних через мої руки пройшло, а такого лепського письма зроду не бачив і не читав.
— А що, Санчо, ти й досі його пам'ятаєш? — спитав Дон Кіхот.
— Забув уже, пане,— одказав Санчо,— бо як продиктував, то вже воно мені без інтересу було. Знаю тільки, що починалось отак: "Мужо-глядна — чи то пак, можновладна сеньйоро!", а кінчалось: "Твій до самого гробу Лицар Сумного Образу". Ну, а посередині там іще стонадцять усяких серденьок та любоньок, та голубоньок.
РОЗДІЛ XXXI
Про втішну розмову між Дон Кіхотом та його джурою Санчом Пансою, а також про інші деякі подїі