— А що, друже Санчо,— обізветься тоді Дон Кіхот до джури свого,— чуєш, до чого воно йдеться? Не я тобі казав? От уже нам і царство до царювання, і цариця до женихання!
— Дей же його кату! — вигукнув Санчо.— Сучий син буде, хто з нею зразу ожениться, як тільки переріже горлянку тому гаду Панто-хвиладу! Та й цариця ж то така краля, що ну,— коби мені всі блохи в ліжку на таких-от перевертались!
По сій мові підскочив двічі вгору з великої утіхи, ще й руками в підошви ляснув, а тоді схопив Доротеїного мула за оброть, спинив його, упав перед ним навколішки і попросив ручки поцілувати на ознаку того, що він визнає її за свою царицю й повелительку... Кого б, ісправді, не насмішило оте панове божевілля й джурине простосердя? Та Доротея простягла йому ручку до цілування і обіцяла, що зробить його вельможею в своєму царстві, скоро небо пошле їй таку ласку і поверне їй владу над її державою. Санчо подякував принцесі такими словами, що всі знову зареготались.
— Оце, власне, і вся моя історія, панство моє любе,— сказала Доротея.— Мені лишається тільки додати, що з усіх прибічників, які мене в дорозі супроводили, зостався живий один оцей бородатий слуга, а то всі потонули під страшенну хуртовину морську, що захопила нас, як ми вже до пристані допливали. Ми з ним якимось чудом прибились до берега на двох дошках, та і все моє життя, як ви напевне вже помітили,— то суцільне чудо й таємниця. Коли ж я про щось, може, занадто широко річ повела, чи де яке слово не до ладу сказала, то не винуйте мене занадто строго: адже з самого початку моєї оповіді велебний пан ліценціат цілком слушно зауважив, що безнастанні і надзвичайні злигодні відбирають пам'ять тому, хто їх переносить.
— Мені вони її не відберуть, о чеснородна і владоможна сеньйоро,— промовив Дон Кіхот,— нехай би, вам слугуючи, я зазнав їх премногеє множество! Тим я знову потверджую і конфірмую ласку, що вам обі-цяв-єм, і присягаю іти за вами хоть і на край світу, аби спіткатися з лютим супостатом вашим, котрому я думаю з помочею Всевишнього і власної моєї правиці відтяти гордливу голову лезом цього... не кажу доброго меча, бо Хінес де Пасамонте забрав його у мене.
Останні слова наш гідальго промимрив собі під ніс, а потім знову заглаголав на повен голос:
— А як я вже зотну йому голову і оддам царство ваше вам же у мирну обладу, то нехай ваша найясніша персона розпоряджає собою по власній волі й уподобі, тим що поки пам'ять моя зв'язана, і воля моя у неволі, і розум мій утрачений усе через тую... не скажу через ко,го,— [190] я й помислити не можу про одруження з будь-якою іншою, хоч би і з самою Жар-Птицею.
Сі останні слова Дон Кіхотові про те, що він не хоче одружуватись, так не сподобались Санчові, що з великої досади він аж зарепетував на пана:
— їй же Богу і присягай-Богу, пане мій Дон Кіхоте, у вашої милості не всі дома! Де видано одкидатися од такої вельможної принцизни, як оця-о? Чи, може, ви думаєте, що таку, мовляв, пайду аби-де знайду? Еге, держіть в обидві жмені! Чи, може, скажете, пані моя Дульсінея краща од сієї? Овва! Далеко куцому до зайця: вона її і нігтя не варта... Дідька лисого стану я коли грапом, як ваша милость печеного льоду шукатиме. Женіться, женіться зараз же, бодай вам се та те, загорніть собі царство, що само в руки на дурничку дається! Станьте вже раз царем чи королем, а мене маркізом ізробіть або й губернаторем, а там, про мене, хоч і весь світ пропадай!
Не стерпів Дон Кіхот, що при ньому його володарку Дульсінею такими словами шпетять; не сказавши Санчові ні слова, ні півслова, замахнув він списом і так черкнув свого джуру раз і вдруге, що той, як сніп, на землю впав; щоб нашого рицаря не впинила була Доротея, то бідаха Санчо тут би й смерті собі добув.
— Ти думаєш, підлий хаме,— озвався Дон Кіхот по якійсь хвилі,— що я вічно буду сидіти, згорнувши руки, що ти в мене всяке зле-лихе витворятимеш, а я все тобі плазом пускатиму? Так не буде ж сього, нахабо безсовісний,— а інакше тебе й назвати не можна, коли ти посмів злорічити на незрівнянну Дульсінею. Чи ти не знаєш, мудю такий, лайдаку, гунцвоте, що якби вона не вливала сили в правицю мою, то я і блохи вбити не здолів би? Скажи, шельмо з гадючим жалом, хто, по-твоєму, завоював се царство і зняв голову велетню, хто зробив тебе маркізом (бо на все те я дивлюсь уже, як на річ доконану і формально узаконену),— хто, як не доблесна Дульсінея, що обрала рамено моє за знаряддя великих своїх звершень? Вона бореться в мені й перемагає, а я нею тільки живу й дихаю, бо вона — життя моє, і дух, і суть. О, розпревражий гультяю, який же ти невдячний: тебе піднесено із грязі в князі, і в тебе язик повертається лихословити на свою добро-чинницю!
Хоч же і був Санчо побитий, та чув усе, що говорив Дон Кіхот; підвівшися хутенько з землі, він захилився за Доротеїного ступака і промовив звідти до свого пана:
— Ви мені, пане, скажіть: коли ваша милость порішила не женитися з цією вельможною принцизною, то, виходить, і царства вам не буде, а якщо так, то чим же ви зможете мене нагородити? От чого мені жалько! Ви б таки взяли оженились із царівною, що наче з неба оце до нас плюснула, а там можна буде і з панею моєю Дульсінеєю пожартувати, бо, знаєте ж, були такі царі й королі на світі, що полюбовниць собі мали. А котра з них кращіша, до того я не мішаюсь, мать що обидві гарні. Та коли правду казати, то я пані Дульсінеї зроду і в вічі не бачив.
— Як то не бачив, блюзніре ти блазнюватий?! — обурився Дон Кіхот.— Хіба ж ти не привіз мені оце зараз од неї вісті? [191] — Я хотів сказати, що бачив її лише мелькома,— похопився Сан-чо,— то й не міг роздивитися дрібніше на всі її красоти і принади, а так на огул вона вроді лепська.
— Тоді я тобі прощаю,— промовив Дон Кіхот,— даруй же й ти мені/ що я тобі досадив: ти ж знаєш, як важко буває перший порив упинити.
— Це-то я знаю,— відповів Санчо,— мене самого пориває першим ділом до балачок, то й мелю собі, що на язик наверзеться.
— Ти, Санчо, говори, та не заговорюйся,— сказав Дон Кіхот,— а то, знаєш, поти жбан воду носить... Я думаю, ти розумієш.
— Чом не розуміти, розумію,— сказав Санчо,— та тільки ж Бог із неба все бачить і зна"є, хто більший гріх робить: чи хто, як я, недобре говорить, чи хто, як ваша милость, недобре творить.