Обліковець застебнув портфеля й підвівся. Він був на рік-два молодший від негра.
— Якщо вони не знають, за кого ви тут проходите, то як же їм дізнатися... Як же ви сподіваєтесь туди повернутись?
В'язень струсив попіл із сигарети, лежачи на сталевій койці в добротному голлівудському костюмі й туфлях, про які обліковцеві годі було й мріяти.
— А це вже мені буде байдуже,— відказав він.
Обліковець вийшов, і вартовий знову замкнув сталеві двері. В'язень усе курив на тій сталевій койці, аж поки незабаром не прийшли по нього — розрізали ті шикарні штани, поголили шикарну зачіску і вивели його з камери.
II
Того ж самого червневого ранку, спекотного й сонячного, той самий спекотний і сонячний вітерець, що колихав листя шовковиці за вікном, залетів і в кабінет Гевіна Сті-венса, створюючи видимість прохолоди, тоді як насправді то був самий повів. Вітерець пошелестів паперами окружного прокурора, що сидів за столом, і скуйовдив його передчасно посивіле волосся — він мав тонке, інтелігентне й нервове обличчя і одягнений був у зім'ятий полотняний костюм, а на ланцюжку від годинника звисав з лацкана ключик "Фі Бета Каппа"1. Це був Гевін Стівенс, член корпорації "Фі Бета Каппа", випускник Гарвардського університету, доктор філософії з Гейдельберга, для якого служба становила хобі, хоч вона давала йому засоби до існування, а справжнім покликанням був зворотний переклад Старого Завіту на давньогрецьку мову, початий двадцять два роки тому й досі не закінчений. На цей вітерець лише Прокуророва гостя залишилась невразлива, хоч на вигляд вона мала не більше ваги й маси, ніж спопелілий клапоть паперу, що не встиг розсипатись,— була це сухенька й маленька бабця-негритянка з неймовірно старим лицем під білою хусткою та чорним солом'яним капелюшком, розміром хіба що для дитини.
— Бічем? — переписав Стівенс.— Ви живете на фермі містера Керазерса Едмондса?
— Я пішла звідти,— відказала стара.— Я хочу знайти мого хлопчика.— Сидячи навпроти Стівенса на твердому стільці й не ворухнувшись навіть, вона раптом затягла наспівом: — Раз Едмондс запродав мого Веніаміна, запродав у Єгипет. Фараон узяв його...
— Стривайте,— сказав Стівенс.— Стривайте, тітонько.— Бо пам'ять його нараз заворушилася.— Якщо ви не знаєте, де ваш онук, то звідки вам відомо, що з ним лихо? Чи, може, містер Едмондс не хоче допомогти вам його знайти?
— Раз Едмондс продав його,— тягла вона своє.— В Єгипет продав. Я не знаю, де він. Знаю тільки, що фараон узяв його. А ви— закон. І я хочу знайти мого хлопчика.
— Гаразд,— сказав Оівенс.— Я спробую його знайти. Якщо ви не повернетесь додому, то де ви зупинитесь у місті? Бо це так зразу не вдасться з'ясувати, адже ви не знаєте, куди він виїхав, і п'ять років не мали від нього вістки.
— Я буду в Гемпа Воршема. Це мій брат.
— Гаразд,— сказав Стівенс.
Ці слова його не здивували, дарма що Гемпа Воршема він знав ціле життя, а цю негритянку вперше побачив. Та хоч би й бачив її раніш, однаково. Такі вже вони є. Можеш знати їх обох роками, вони навіть можуть працювати в тебе під різними прізвищами. А потім раптом виявляється, що то брати або сестри.
Він сидів під тими гарячими подувами, що не були вітром, і прислухаючись, йк стара важко й повільно спускається крутими зовнішніми сходами, пригадував її онука. П'ять-шість років тому папери з тієї справи побували на його столі, перше ніж потрапити до прокурора штату — цього хлопця тоді знали як Буча Бічема, він прожив тут рік, то на волі, то в міській тюрмі: син дочки старої негритянки, мати померла при пологах, батько його покинув. Онука взяла на виховання баба. Вірніше, взяти то взяла, але виховання ніякого не вийшло, бо в дев'ятнадцять років він перебрався з ферми до міста і провів рік, чергуючи волю з тюрмою за азартні ігри та бійки, аж поки нарешті влип уже без жартів, коли вломився до замкненої крамниці.
Застуканий на гарячому, він огрів шматком залізної труби полісмена, а потім, як той ударом пістолета поклав
його на землю, лежав і кляв розбитим ротом і щирив зуби в якомусь диявольському сміху, впереміж із кров'ю. Через дві ночі він утік з в'язниці, і більше його й не бачили; був йому тоді неповний двадцять один рік, і мав він щось від батька, що сплодив його й покинув, а тепер сидів у каторжній тюрмі штату за вбивство — сім'я не тільки буйне, а й лихе та небезпечне.
"І це ж його я маю знайти й урятувати",— подумав Сті-венс. Бо він ні на мить не сумнівався в прочутті старої негритянки. Він не здивувався б і тоді, якби вона навіть угадала, де онук і який у нього клопіт,— здивувався він щойно пізніше, та й то з іншої причини: як швидко він установив, де хлопець і що з ним сталося.
Перша його думка була зателефонувати Керазерсові Едмондсу, на фермі якого чоловік старої негритянки багато років був орендарем. Але ж, судячи з її слів, Едмондс уже відмовився мати щось спільне з цією справою. Хвилину Стівенс сидів зовсім непбрушно, а гарячий подув куйовдив йому сиву гриву. Тепер він зрозумів, що мала на увазі негритянка. Пригадав, що це ж Едмондс сам спровадив хлопця в Джефферсон: злапавши його, коли той ліз до нього в комору, наказав йому забратись і більше ніколи носа не потикати на ферму. "І не шериф, не поліція стануть тут у пригоді,— подумав Стівенс.— Треба щось ширше й оперативніше..."
Він підвівся, взяв стару досить приношену панаму, зійшов сходами на безлюдний у цю передполудневу спекотну пору Майдан і попрямував до редакції місцевої газети. Редактор був у кабінеті — старший за Стівенса, але не такий сивий, страшенно тілистий, у старосвітській накрохмаленій сорочці й чорній вузькій краватці.
— Стара негритянка на ім'я Моллі Бічем,— мовив Стівенс.— Вона з чоловіком живе на Едмондсовій плантації. Це її онук. Пам'ятаєте, отой Буч Бічем, п'ять чи шість років тому він рік прожив у місті, з того більше в тюрмі, аж урешті його застукали, коли ліз у Раунсвелову крамницю? Ну а цим разом у нього ще більший клопіт. Думаю, передчуття її не обманює. Та й маю надію,— щоб уже легше було і їй, і суепіЛютву, яке я репрезентую,— що теперішній його клопіт вельми поважний і, може, вже останній...