— Джім тітки Тенні,— сказав він.— Джім тітки Тенні.— Він знову сховав руку під укривало. Голос його тепер прозвучав хрипко: — Хлопець, гадаю. Вони всі звичайно хлопці, окрім тієї, що була сама собі й матір.
— Так. Це хлопець,— відказала жінка.
Вона постояла ще хвильку, дивлячись на старого, п вільна рука раз була так ворухнулася, ніби щоб відслонити плаща з обличчя немовляти, але не зробила цього. Вона знов обернулась іти, коли він ще раз сказав до неї: "Заждіть" і поворушив рукою під укривалом.
— Одверніться,— сказав він.— Мені треба встати. А я без штанів.— Але якось так і не зміг встати. Сидів, дрижачи, закутаний в укривало, коли вона обернулася знову лицем і кинула на нього хмурий допитливий погляд.— Ось там,— шорстко озвався він тонким і тремтячим старечим голосом.— На цвяшку. На стовпі намету.
— Що там? — не зрозуміла вона.
— Ріжок,— шорстко пояснив він.— Ріжок.
Вона підійшла до стовпа, дорогою засунувши в кишеню плаща гроші, наче то була ганчірка, брудна хустинка, і зняла з цвяшка ріжок, той самий, що його заповів молодому Айкові генерал Компсон,— ріжок, оправлений у срібло і досі покритий непротертою шкірою з оленячої ноги.
— І що? — запитала вона.
— Це хлопцеві. Візьміть його.
— А,— сказала вона.— Справді? Дякую.
— Справді,— швидко промовив він шорстким тоном, але вже не так шорстко, а за хвильку й зовсім не шорстко — тільки швидко й запально, аж нарешті відчув, що слова вириваються йому з уст самі собою і що він не хоче й не може їх стримати.— Отож-бо. Повертайтесь на північ. Одружіться, вийдіть за когось із своєї раси. Іншого порятунку для вас немає — може, тим часом, а може, й довго ще не буде. Доведеться вам чекати. Одружіться з негром. Ви молода, вродлива, майже біла; ви можете знайти негра, який побачить у вас те, Що ви бачили в цьому, який ні-
чого від вас не буде допитуватись, ще менше сподіватиметься, а дістане й зовсім мало, якщо вам потрібна помста. А згодом ви забудете все це, забудете, що це навіть було, що він будь-коли існував на світі...
Лиш тепер він зміг стримати мову і таки стримав, сидячи закутаний в укривало цілу ту хвильку, поки вона мовчки й непорушно опікала його іскритим поглядом. Потім і це минуло. Вона стояла в своєму лискучому плащі, з якого скапувала вода, і спокійно дивилась на нього з-під мокрого капелюха.
— Діду,— промовила вона,— невже ви так довго прожили й так багато забули, що вже нічого не пам'ятаєте з того, що колись знали, переживали чи бодай чули про кохання?
І вже її теж не стало. Відблиск денного світла й шемріт безугавного дощу увірвались на мить усередину, коли вона, виходячи, відхиляла полу намету. Він знову лежав горілиць, дрижав і задихався, укривало натягнувши до самого підборіддя, руки схрестивши на грудях, і слухав, як гостро ревнув мотор на човні, тоді застугонів десь далі й поволі зовсім стих удалині, аж намет ізнов опанувала тиша, до якої примішувався шум дощу зокола. І холод: старий тремтів дрібно й безупинно, хоч попри це тремтіння увесь наче задубів.
"Ця Дельта,— думав він.— Ця Дельта. Земля, яку людина впродовж двох поколінь висушила й оголила, щоб білі могли мати свої плантації і щовечора на ночівлю вертатись до Мемфіса і щоб чорні теж могли мати плантації, їздити у вагонах для негрів до Чікаго і мешкати там у мільйонерських особняках на Лейкшор-драйві, земля, де білі орендарі живуть як негри, а негри-скіпщики живуть як худоба, де бавовник росте заввишки в людський зріст навіть крізь шпарини в тротуарі, земля, де на кожному кроці лихварство, й заставництво, й банкрутство, й незмірне багатство, де китайці, африканці, арійці і євреї одне від одного плодяться і розмножуються, так що годі й розпізнати, хто від кого, та й ніхто цим і не цікавиться... Тож і не дивно, що сплюндрованій пущі, яку я так добре знав, нічого волати про помсту! — подумав він.— Люди, що знищили її, самі накликають на себе покару".
Пола намету хутко війнулася всередину й опала назад. Старий тільки повернув голову в той бік і розплющив очі. То був Лігейт. Він підійшов до Едмондсової койки й почав хапливо нишпорити в неприбраній постелі.
— Чого ти? — спитав старий.
— Шукаю, де Разів ніж,—відповів Лігейт.— Я вернувся взяти коня. Маємо'свіжину.
Він випростався з ножем у руці й поспішив до виходу.
— Хто її забив? — спитав старий.— Раз?
— Так,— відповів Лігейт, відводячи полу намету.
— Стривай.— Старий раптом підніс голову і сперся на лікоть.— А кого він забив?
Лігейт затримався на мить при виході. Він не оглянувся.
— Та просто олёня, дядьку Айку,— нетерпляче кинув він.— Нічого особливого.
Він вийшов, і пола намету опала за ним, знову випустивши назовні блякле денне світло й невпинний сумовитий дощ. Старий ліг на спину, знов підтяг укривало до шиї і схрестив на грудях невагомі руки у порожньому намегі.
— Ні, то була олениця,— промовив він.
ЗІЙДИ, МОЙСЕЮ
І
Лице було чорне, рівне й непроникне; очі, що всякого вже надивились. Кучерява чуприна була так оброблена, що покривала йому череп суцільними гладкими пасмами, волосся вилискувало мов полаковане, проділ був виголений, і вся голова скидалась на бронзову, вічну й незнищенну. На ньому був спортивного крою костюм, із тих, що рекламуються під назвою "ансамбль", сорочка й штани з тієї самої коричнюватої фланелі, дуже дорогі і з численними плісе, а сам він напів^іежав на сталевій койці в сталевій камері (за дверима якої вже двадцять годин стояв озброєний вартовий), курив сигарети і відповідав на запитання білого юнака в окулярах, який з широкою течкою сидів навпроти нього на сталевій табуретці, і з відповідей його нізащо б не пізнати, що він південець і негр.
— Семюел Воршем Вічем. Двадцять шість. Народився на фермі біля Джефферсона, штат Міссісіпі. Без сім'ї. Без...
— Стривайте.— Обліковець перепису швидко водив ручкою.— Ви ж не під цим іменем засудж... жили в Чікаго.
В'язень струсив попіл із сигарети.
— Ні. То інший убив того лягавого.
— Гаразд. Фах...
— Легкий хліб.
— ...Нема.— Обліковець швидко водив ручкою.— Батьки.
— А певно. Обоє. Я їх не пам'ятаю. Виховувала баба.
— Як її звуть? Вона ще жива?
— Не знаю. Моллі Воршем Бічем. Якщо досі не померла, то живе на фермі Керазерса Едмондса за сімнадцять миль від Джефферсона, штат Міссісіпі. Це все?