На місце, де торік стояли табором, приїхали за дві години до смерку.
— Ідіть посидьте під деревом, де сухіше,— сказав йому Лігейт.— Якщо знайдеться тут сухий прикорень. А ми з хлопцями самі впораємось.
Але він не послухався. Він ще не був утомлений. Утома — це прийде пізніше. "А може, її цього разу й зовсім не буде? — подумав він, як думав уже років п'ять-шість кожного листопада на цьому самому місці.— Може, вранці я теж піду на полювання?" — хоч знав, що не піде, навіть якщо послухається ради й сяде під деревом, де сухіше, і нічого не робитиме, поки вони розіб'ють табір і приготують вечерю. Та й то буде не просто втома. Адже він сю ніч, як і щоразу першої ночі у таборі, не склепить повік— непідвладний снові, спокійно лежатиме на залізному ліжку серед хропіння на весь намет і шелепотів дощу надворі,—спокійний, без жалю чи гризоти, він утішатиме себе, що це все добре, бо ж йому не так багато ночей лишилося, щоб бодай одну з них витратити на сон.
З плащем на плечах він командував розвантаженням човна — наметів, пічки, постелі, харчів для людей і для собак, доки в таборі роздобудуться на м'ясо. Двох негрів він послав нарубати дров і наглядав, як ставлять кухонний намет і пічку, розпалюють вогонь і починають готувати вечерю, а для великого намета тим часом ще тільки забивали кілочки. Вже потроху сутеніло, коли він перебрався човном на той бік, де чекали коні, форкаючи й сахаючись води. Він узяв посторонки і самим лише голосом спонукав коней увійти в річку й поплисти поруч із човном, голови повистромлявши над водою, так наче то слабосилі його старечі руки підтримували їх на поверхні; човен підійшов до берега, і обоє коней, спершу один, тоді другий, полягали на мілизні. Коні дрижали й відсапувались, ї поводили очима в сутінках, а потім усе та сама немічна
рука й тихий голос підняли їх на ноги і вони, стріпуючись та розбризкуючи воду, вийшли на берег.
Тим часом і вечеря була вже готова. Від денного світла зосталася тільки тоненька стяжка, заплутавшись десь поміж поверхнею річки та пеленою дощу. Він налив собі чарочку віскі, сильно розбавленого водою, і, стоячи в перетолоченій багнюці під розіпнутим брезентом, проказав молитву над шматками смаженої свинини, над ще теплими, м'якими плескачиками коржів, над консервованими бобами, мелясою і кавою в бляшаних мисках та кухлях — привезеною сюди міською їжею,— тоді знову надів шапку, і всі інші зробили так само.
— їжте,— сказав він.— Щоб усе це з'їли. Щоб завтра після сніданку в таборі не лишилося ні шматочка міського м'яса. Тоді ви, хлопці, щось уполюєте. Доведеться. Коли я починав полювати в цій улоговині шістдесят років тому, коли тут були генерал Компсон, майор Де Спейн, Разів дід, і Лігейтів теж,— майор Де Спейн дозволяв привозити в табір тільки два шматки немисливського м'ясива: кабанячу боковину та воловий окіст. Та й то не на пзршу вечерю й сніданок: їх зберігали аж на кінець табору, коли кожного вже нудило він ведмежини, оленини чи єнотового м'яса.
— Я думав, дядько Айк скаже, що свинина й яловичина йшли собакам,— озвався Лігейт, пережовуючи їжу.— А це нічого. Я вже пригадую: щовечора ви стріляли диких індиків для собак, коли їм набридали оленячі тельбухи.
— То були інші часи,— мовив другий.— Дичини тоді вистачало.
— Так,— спокійно сказав старий.— Тоді вистачало дичини.
— І олениць тоді теж брали,— зауважив Лігейт.— А тепер у нас лиш один мисливець на олениць у...
— Та й люди тоді кращі полювали,— докинув Едмондс. Він стояв скраю стола, збитого з грубих дощок, і їв швидко й розмірено, як і інші їли. Але старий знову гостро зиркнув через стіл на його вродливе, похмуре й задумане обличчя-, що видавалося при світлі димної лампи ще темнішим і похмурішим.— То катайте далі. Скажіть і це.
— Я не скажу цього,— відповів старий.— Путящі люди є всюди і завжди. Більшість людей такі. Лише дехто просто безталанний — люди здебільшого трохи кращі, аніж дозволяють їм обставини. І я знав таких, що їх навіть обставини не могли стримати.
— Ну я б не сказав...— почав Лігейт.
— Ви прожили мало не вісім десятків,— промовив Ед-
мондс.— І оце тільки й усього, що дізналися про істот, серед яких провели життя. То годилося б спитати, де ви були весь той час, коли не жили?
Запала мовчанка. На мить навіть Лігейт перестав жувати, витріщившись на Едмондса.
— Хай тобі чорт, Разе...— озвався третій.
Але заговорив не він, а старий — голос його і далі звучав мирно й спокійно, тільки тепер поважніше:
— Може, й справді не жив. Та коли ти гадаєш, що, бувши живим, я б мав чогось іншого навчитись, то я задоволений тим життям, яке мав, де б я його не провів.
— Але я б не сказав, що Раз...— почав знову Лігейт.
Той, що озвався третім, усе ще стояв, трохи нахилившись над столом, і дивився на Едмондса.
‘ — Ти хочеш сказати, що людина поводиться порядно лише в когось на очах, так? — спитав він.
— А так,— відповів Едмондс.— На очах у тих, хто носить синю форму з зіркою. Чи, може, просто зірку.
— Я не згоден,— сказав старий.— Я не...
Ті двоє не звертали на нього уваги. Навіть Лігейт хвильку прислухався до них, усе ще тримаючи в розкритому роті недожований кусень, а ніж його з настромленим іншим куснем застиг на півдорозі до рота.
— На щастя, я не такої думки про людей, як ти,— мовив той третій.— А ти й себе теж мав на увазі, коли це казав?
— Розумію,— сказав Едмондс.— Ти волієш, як і дядько Айк, звалювати все на обставини. Гаразд. А хто створює ці обставини?
— Доля,— мовив той третій.— Випадковість. Так буває. Я бачу, куди ти гнеш. Але ж саме це й сказав дядько Айк: людина мало не при кожній нагоді трохи краща, аніж сам чистий наслідок її вчинків, як і вчинків її ближніх.
Цим разом Лігейт встиг перше проковтнути, отож і не дав себе зразу урвати.
— Ну я б не сказав, що Раз Едмондс невдатний чи безталанний мисливець, дарма що він цілих два тижні день і ніч полював одну оленицю. Якщо ту саму оленицю чоловік має полювати й наступного року...
— Візьми ще м'яса,— звернувся до нього сусід.
— ...То він зовсім не безталанний. Що ти кажеш? — спитав Лігейт.
— Візьми ще м'яса.— Сусід подав йому миску.
— Я вже взяв,— відповів Лігейт.