— Маємо оленячий табір, якщо коли-небудь доїдемо до нього,— устряв Лігейт.— Уже не кажучи про олениць.
— Якраз до речі й про них сказати,— мовив старий.— 1 про оленят також. Єдина в світі бійка, що її бог хоч трохи благословляє, це коли б'ються, захищаючи олениць та оленят. Тож якщо дійдеться тепер до бійки, не завадило б це пам'ятати.
— Невже, проживши такий вік...— скільки вже понад сім десятків?..— ви й досі не переконалися, що чого-чого, а жінок та дітей завжди вдосталь? — запитав Едмондс.
— Може, якраз тому я й думаю тепер, що до табору нам ще десять миль дороги річкою,— мовив старий.— То вже їдьмо.
Поїхали. Едмондс — як не попередив він їх обох, коли раптово загальмував, так само й тепер — перевів своїм звичаєм машину на повну швидкість. Старому відлягло від серця. Еін у шістдесят котрийсь уже раз дивився на цю листопадову землю, що з року в рік змінювалася в нього
'Селлі Ренд (1904—1979) — американська естрадна артистка, коронним номером якої були танці напівголяка.
на очах. Спершу тут були самі лише давні містечка над річкою і в підгір'ї} потім плантатори з тих містечок,— послуговуючись силою рабів, а згодом найманих робітників,— почали відвойовувати від непрохідних плавнів і ха-щів кипарису, камедного дерева, падубу, дуба, ясена невеличкі ділянки під бавовник, які з бігом часу перетворилися на поля і цілі плантації. Оленячі й ведмежі стежки стали путівцями, а згодом шосе, вздовж тих шляхів виросли нові міста над річками Таллагачі й Санфлауер, які після злиття називалися вже Язу, Річкою Небіжчиків Чокто,—■ густі, в повільні й чорні були ці потоки, що не знали сонця і майже не мали течії, а раз на рік зупинялися зовсім, повертали у зворотному напрямку, виходили з берегів і затопляли родючі землі, щоб потім увійти в береги й лишити ці землі ще родючішими.
Тепер майже все це вже зникло. Щоб знайти для полювання ділянку незайманого лісу, тепер треба їхати за двісті миль від Джефферсона. Тепер увесь цей край оголено від перших пагорбів на сході до захисних дамб на заході, і росте на цій чорній родючій землі, незмірній і просторій, плідній аж до самої хатини негра, що її обробляє, і будинку білого, що нею володіє,— росте на ній для ткацьких верстатів усього світу бавовник заввишки з вершника на коні. Ця земля вичерпує сили мисливського собаки за рік, робочого мула — за п'ять років і людини — за двадцять. На цій землі безліч малих містечок світиться неоновими вогнями, безліч новеньких блискучих машин проїжджає широкими й рівними дорогами, але єдина тривка прикмета людського перебування тут — величезні бавовноочисні машини під зліпленими за один тиждень повітками з бляхи, бо на цій землі ніхто, навіть мільйонер, не будує для свого реманенту щось більше, ніж чотири стіни, криті дахом, знаючи, що через кожних десять років повінь затоплює будинки до другого поверху і все, що усередині, гине. На цій землі тепер не почуєш крику пуми, а тільки протяглий посвист локомотивів — поїзди ходять неймовірно ДОВГІ і тягне їх один паровоз, бо ніде тут ані схилу, ані горба, окрім тих курганів, які понасипали позабуті давні першопоселенці, рятуючись від щорічних поводей, і в яких пізніші індіанці ховали своїх мерців* і залишилися від тих давніх часів тільки індіанські назви містечок, звичайно пов'язані з водою: Алущаскуна, Тіллатоба, Гомочіто, Язу.
Невдовзі після полудня добулися до річки. Біля останнього містечка з індіанською назвою, де кінчається
бруківка, почекали, доки над'їдуть друга машина і два ваговози — один з постіллю, наметами й харчами, а другий з кіньми. Трохи далі не стало й бетону, а ще за яку милю— і жорстви. День поволі танув у тумані, поки вони їхали караваном, тепер уже з ланцюгами на колесах — машини тряслись, і кренилися на вибоях, і забрьохкува-лися болотом, аж кінець кінцем старому почало здаватись, що чим повільніше вони їдуть, тим швидше його пам'ять повертається в минуле, і від останнього відтинку дороги, покритого жорствою, їх відділяють уже не хвилини, а цілі роки, десятиріччя: дорога зно^у стала пра
давньою ведмежою і оленячою стежкою, широчезні паралелограми полів, безжалісно загарбані в лісу дренажними машинами, знову стали жалюгідними клаптиками порубів, що їх сокирою, пилкою і плугом вигризають покрай пущі, з її похмурої і правічної гущини.
Доїхали до пристані й розвантажились — коней треба було провести берегом до місця напроти табору, звідки вони плавом переберуться через річку, а самим з постіллю, харчами, собаками й рушницями сісти на катер. Старий сам, хоч не вершник, не фермер і навіть не сільський мешканець {на селі-бо тільки народився і провів перші літа), заспокоїв і вмовив двох коней і тоді потяг їх слабосилою рукою, аж урешті, сахаючись, упираючись, тремтячи трохи, вони зупинилися, пристали на хвильку і скочили ривком з ваговоза, послухались його,— дарма що він не відчував особливої любові до них, тварин, та зате його вік ї його час дали йому змогу уникнути, на відміну від інших, тавра зіпсутості, породженої рухом змащених сталевих механізмів.
Тоді, поставивши між колін свою стару дубельтівку, тільки на дванадцять років молодшу від нього самого, він задивився, як звільна відходять назад і зникають останні мізерні сліди людини — хатина, поруб, маленькі нерівні латки полів там, де ще рік тому був незайманий ліс і де тепер стояли з літа голі стебла бавовнику, майже такі самі високі й густі, як давніший очерет, немовби людині довелося поєднати шлюбом свою сіянку з пущею, щоб у такий спосіб опанувати її, пущу. Лісисті береги виглядали такими, якими старий їх і знав,— густа суміш очерету й ожини, непроглядна на око навіть за двадцять кроків, височезні дубища, камедні дерева, ясени, гікорі, які ніколи не чули дзвону сокири, хіба що мисливської, які не відлунювали звуку жодного механізму, за винятком чахкання допотопних пароплавчиків та ще деренчання моторки,
як оце зараз, коли гурт людей вибирається на тиждень-другий у пущу, поки вона не перестала бути пущею. Шмат її ще лишився, хоч аж за двісті миль від Джефферсона, тоді як колись до пущі було тільки тридцять. Це діялось у нього на очах: не так звойована чи знищена, вона радше просто відступала, знаючи, що мету її здійснено і час її минув,— відступала на південь у напрямку до вершини перекинутого трикутника, утвореної горами й великою річкою, аж поки тепер оце рештки її, похмурої, непроникненної і непрохідної, зібгалися й затрималися на самому краєчку вирви, дожидаючи останньої своєї години.