Та ба!—вони його не спіймали. Добулися до темних хатин, звідки видно було ще не погашені вогні в будинку містера Гюберта, і хтось знову, цим разом напевно не хлопчик, трубив у ріжок, з яким полюють на лисів,— Кас іще зроду не чув такого несамовитого трубіння,— і їхні з дядьком Фертом схарапуджені коні розскочилися врізнобіч на косогорі під хатою Тенні. Тоді вони знов почули дворнягу — замість іти по сліду, той заливався дзявкотом десь за милю від них — і відразу ж гигикання негра, і їм стало зрозуміло, що дворняга збився зі сліду. Це було біля рукава річки. Вони обстежували береги понад годину; але на Терла не натрапили. Нарешті дядько Ферт облишив пошуки, і вони повернули до будинку містера Гюберта — дворнягу негр віз тепер на мулі перед собою. Вони вже виїжджали на стежку, що провадила до хатин, і могли бачити вздовж гребеня узвишшя те місце, де стояв тепер уже зовсім темний будинок містера Гюберта, коли раптом дворняга заскавчав, сплигнув зі старого Скелета на землю і погнався в темряву, гавкаючи за кожним скоком; отож дядько Ферт теж спішився і так стрімко стяг Каса з конячки, що той ледве встиг звільнити ноги зі стремен, і обидва побігли повз темні хати до тієї, яку вже, мов звірину, пробував узяти облогою дворняга.
— Попався! — відсапнув дядько Ферт.— Забігай із задвірка. Та не галасуй —хапай якусь ломаку і гати в йадні двері.
Згодом дядько Ферт визнав, що то була його помилка,
мовляв, він забув про те, що знає кожна мала дитина: хочеш настрашити чорного — ніколи не заходь йому в лоба, ані в спину, а тільки збоку. Саме про це й забув дядько Ферт. Він став обличчям до вхідних дверей, майже під самим порогом, відгороджений від нього тільки дворнягою, що раз по раз заходився шаленим гавкотом, аж душився ним; і, за його словами, навіть незчувся, як дворняга з відчайдушним скавулінням закрутився на місці, а Терл уже проскочив песика. Він, дядько Ферт, мовляв, і не помітив, коли розчахнулися двері; почув лише, як дворняга пронизливо заскавчав і шаснув між його ногами, а тоді його буквально протаранив Терл. Сам негр навіть не захитався після удару; не зупиняючись, на бігу він підхопив під пахву збитого з ніг дядька Ферта, перше ніж той гримнув на землю, і проніс із півдесятка кроків.
— Тримайся чимдалі звідси, старий Ферте,— порадив він.— Тримайся чимдалі звідси, старий Ферте.
І відкинув його від себе геть, і поЬіг далі. Дворняги на той час не було вже чути взагалі.
Дядько Ферт не покалічився — йому тільки забило дух, коли Терл брязнув його спиною об землю. Та пам'ятаючи про пляшку віскі в задній кишені, прибережену, щоб допити її після спіймання Терла, він волів не ворушитися, поки не впевниться остаточно, що то тільки віскі, а не кров. Дядько Ферт спокійно лежав на боці, коли Кас, уклякнувши біля нього, вигрібав йому з кишені склянки. Потім вони рушили до будинку містера Гюберта. Тепер уже пішки. Негр привів коней, але ні в кого не повертався язик натякнути дядькові Ферту про те, щоб їх знову осідлати. За дворнягу і слух запав.
— Прудкий чортяка, що й казати,— зронив дядько Ферт.— Але й він навряд щоб угнався за тим цуциком. Боже мій, що за ніч.
— Завтра ми його злапаємо,— втішав його Кас.
— Яке там у біса завтра,— лайнувся дядько Ферт.— Завтра ми будемо вже вдома. І хай-но тільки Гюберт Вічем чи той чорний, хтось із них двох, ступить хоч ногою на мою плантацію — засаджу їх у тюрму за вторгнення на чужу землю та за волоцюзтво.
Будинок містера Гюберта потопав у мороці. Господареве хропіння лунало тепер бадьоро, ніби перейшло на рівний алюр. Але з горішнього поверху не долітало ні звуку, навіть коли вони опинилися внизу біля сходів.
— Не інакше як вона спить у тому крилі,— висловив здогад дядько Ф£рт.— Звідти можна гукати донизу, на
кухню, не встаючи з ліжка. Зрештою, незаміжниці завжди замикаються на ключ, коли в домі чужі.
Отож дядько Ферт сів на нижній приступці сходів, а Кас став навколішки і стяг з нього чоботи. Далі роззувся сам, поставив чобітки під стіною, і вони з дядьком Фертом обережно піднялися сходами до горішнього передпокою. Там панувала темрява й цілковита, як і перше, тиша, тільки знизу доносилося хропіння містера Гюберта, тож вони рушили до фасадного крила, мацаючи руками по стіні, поки не наткнулися на якісь двері. За ними теж було тихо, а коли дядько Ферт натиснув на клямку, двері відчинилися.
— От і добре,— прошепотів дядько Ферт.— Тсс...
їхні очі вже настільки призвичаїлися до темряви, що могли бачити обриси ліжка та москітної сітки. Дядько Ферт скинув шлейки, розстебнув штани, підійшов до ліжка й обережно присів на його край; Кас знову став навколішки, стяг із дядька Ферта штани і вже роздягався сам, коли дядько Ферт відхилив москітну сітку, відірвав ступні від підлоги й завалився в ліжко. Це була та сама хвилина, коли міс Софонсіба сіла в постелі під боком у дядька Ферта і в домі розітнувся її перший зойк.
III
Коли другого дня перед самим обідом Кас добрався додому, його долала страшенна втома. Навіть якби дядько Кумпан став гаяти час на обід, Кас би однак не здужав попоїсти; ще одна миля такої їзди — і він би заснув на поні. Зрештою, сон його, мабуть, таки зморив — ще раніше, ніж він завершив свою розповідь дядькові Кумпано-ві,— бо він і незчувся, як сонце раптом уже було на спаді, сам він лежав у постелі з сіна на труському возі, а дядько Кумпан сидів над ним на передку, достоту як у кріслі-гойдалці перед кухонним коминком за кухарюванням, і батога тримав теж, мов ложку чи виделку, якими мішав у каструлях і куштував страви. Дядько Кумпан прихопив з собою холодну кукурудзяну перепічку, м'ясо та бутель сколотин,— все це у вологих джутових ворочках,— і та їжа чекала на його, Каса, пробудження. Кас покріпився на возі в останньому промінні призахідного сонця. Вони, певне, їхали досить шпарко, бо до плантації містера Гюберта вже лишалося не більше, як дві милі. Дядько Кумпан зачекав, поки він попоїсть. Потім зажадав:
— Розкажи мені ще раз.
Отож Кас розказав ще раз: про те, як вони з дядьком Фертом знайшли нарешті кімнату, де справді нікого не було, і як дядько Ферт сидів на краю ліжка й повторював: