Долина жаху

Сторінка 33 з 43

Артур Конан Дойл

— Я маю совість і віру, але мене перетворили на злочинця. Одного разу мені дали завдання. Якби я відмовився, на мене чекала б загибель. Я, напевно, боягуз. А може, думки про бідолашну дружину й діток зробили мене таким... Хоч би куди я подався, цей спогад вічно мене переслідуватиме...

За двадцять миль звідси, — отам, біля гір, — стояв самотній будинок. Мені наказали вартувати двері — так само, як вам учора. Доручити мені саму справу вони не наважились. Інші пішли всередину. Коли вони знову з’явилися на дверях, їхні руки були закривавлені по зап’ястки. Ми вже збиралися йти, коли позаду в будинку закричала дитина. З жаху я мало не знепритомнів, але мусив усміхатися, бо інакше вони наступного разу вийшли б із кривавими руками з мого будинку і мій маленький Фред кричав би так само.

Відтоді я став злочинцем, спільником убивства, заслужив прокляття на цьому й на тому світі. Я добрий католик. Але священик, почувши, що я Чистій, не схотів зі мною розмовляти. Мене відлучили від церкви. Ось що сталося зі мною. Тепер я бачу, що ви простуєте тим самим шляхом. Тож я питаю вас: чи готові ви стати байдужим убивцею? Чи ми все ж таки зможемо якось припинити цей жах?

— То чого ж ви від мене хочете? — різко перепитав Мак-Мердо. — Донести на вас, чи що?

— Боже борони! — відповів Моріс. — Навіть думка про це вкоротила б мені віку.

— Отож, — мовив Мак-Мердо. — Як на мене, ви просто слабка людина, що занадто цим переймається.

— Занадто! Поживете тут довше, то побачите. Погляньте на долину! Подивіться на тінь, яку кидають на неї клуби диму з сотень димарів! Будьте певні, що тінь злочинів ще чорніша, й нависає вона над головами людей. Ми живемо в Долині жаху, в Долині смерті. З вечора до світанку людські серця тремтять зі страху. Невдовзі, юначе, ви самі переконаєтеся в цьому.

— Що ж, поживемо — побачимо, — безжурно відповів Мак-Мердо. — Зараз мені зрозуміло лише одне: ви нездатні до тутешнього життя, тож що швидше ви продасте свою крамничку за будь-яку ціну й заберетеся звідси, то буде краще. Гадаю, ви розмовляли з добрими намірами, але будьте певні: коли я довідаюся, що ви виказуєте людей...

— Ні, ні! — запевнив Моріс.

— Отож-бо й воно. Я не забуду, що ви сказали. Колись ми до цього ще повернемось. Сподіваюсь, ви були щирим зі мною. А тепер мені час додому.

— Ще одне слово, — додав Моріс. — Нас могли помітити. Може, вони захочуть знати, про що ми тут розмовляли.

— Так, про це варто подумати.

— Я, скажімо, пропонував вам місце прикажчика в крамниці.

— А я відмовився. От і гаразд. Бувайте, брате Морісе, й бажаю, щоб надалі вам велося краще.

Того самого дня, коли Мак-Мердо замислено сидів та курив біля грубки у вітальні, двері раптом відчинились і до кімнати ступила велетенська постать майстра Мак-Ґінті. Він сів навпроти молодика і якусь хвилину мовчки дивився на нього; Мак-Мердо спокійно витримав цей погляд.

— Я нечасто ходжу в гості, брате Мак-Мердо, — сказав він нарешті. — Відвідувачі забирають у мене надто багато часу. Але все-таки я вирішив провідати вас у вашому домі.

— Я пишаюсь цим, раднику, — лагідно відповів Мак-Мердо, беручи з буфета пляшку віскі. — Я навіть не сподівався такої честі.

— Як ваша рука? — спитав майстер.

Мак-Мердо скривився.

— Дається взнаки, — відповів він, — але потерпіти варто.

— Так, варто, — відказав Мак-Ґінті, — для тих, хто відданий ложі й готовий допомогти їй. Про що ви розмовляли з братом Морісом сьогодні на Млиновому пагорбі?

Запитання було несподіване, але Мак-Мердо вже мав відповідь напоготові. Він весело засміявся.

— Моріс іще не знає, як я тут улаштувався. Він добрий чолов’яга. Йому здалося, що я бідую. Тож він схотів допомогти мені й запропонував місце прикажчика в своїй крамниці.

— Справді?

— Так, справді.

— І ви відмовились?

— Звичайно. Я можу тут-таки в кімнаті за чотири години заробити в десять разів більше.

— Атож. Але на вашому місці я більше не зустрічався би з Морісом.

— Чому?

— Та тому, що я вам не раджу. Для інших цього досить.

— Для інших — можливо, але не для мене, раднику, — сміливо промовив Мак-Мердо. — Знайте це, судячи надалі про людей.

Очі смаглявого велетня гнівно спалахнули, але вже наступної миті вираз його обличчя змінився. Він гучно зареготав фальшивим, нещирим сміхом.

— Ви справді химерна карта в грі, — зауважив він. — Коли вам хочеться пояснень, ви дістанете їх. Хіба Моріс не казав нічого поганого про ложу?

— Ні.

— А про мене?

— Ні.

— То він просто не має до вас довіри. Але в душі він — невірний брат. Ми це добре знаємо й лише чекаємо нагоди покарати його. І ця нагода незабаром настане. В нашій кошарі немає місця для паршивих овець. А якщо ви водитимете компанію з невірним чоловіком, то підозра в невірності впаде й на вас. Зрозуміло?

— Мені нема чого водити з ним компанію, бо він мені не до душі, — відповів Мак-Мердо. — А щодо моєї невірності, то якби це сказали не ви, а хтось інший, він не промовив би більше жодного слова.

— Цього досить, — сказав Мак-Ґінті, спорожнивши склянку. — Я прийшов, щоб завчасно попередити вас, і зробив це.

— Але я хотів би знати, — спитав Мак-Мердо, — як ви довідались про нашу розмову з Морісом?

Мак-Ґінті засміявся.

— То мій обов’язок — знати все, що діється в місті, — мовив він. — Раджу вам пам’ятати про це. Мені вже пора, і я лише додам, що...

Але його прощання обірвалось якнайнесподіванішим чином. Двері раптом відчинились, і до кімнати зазирнули три насторожені обличчя в поліційних кашкетах. Мак-Мердо підхопився й узявся за револьвер, але відразу засунув його назад у кишеню, побачивши націлені йому в голову цівки вінчестерських рушниць. Четвертий чоловік, теж в уніформі, ступив до кімнати з револьвером у руці. То був капітан Марвін з Чикаго — теперішній офіцер гірничої поліції. Він підійшов до Мак-Мердо й, гірко посміхаючись, хитнув головою.

— Я так і думав, що ми ще здибаємось, містере Мак-Мердо з Чикаго, — мовив він. — Беріть капелюх, і ходімо зі мною.

— Вам доведеться відповідати за це, капітане Мервіне, — сказав Мак-Ґінті. — Хотів би я знати, хто ви такий, щоб вдиратися отак до чужої оселі та ображати чесних людей?