4. Долина жаху
Прокинувшись наступного ранку, Мак-Мердо згадав про свій вступ до ложі. І не дивно — голова його боліла з похмілля, а таврована рука розпухла й горіла вогнем. Пізно поснідавши, він сів писати довгий лист до друга. Потім узявся за свіже число "Геральда". В кінці, в окремій колонці, він прочитав:
"Злочин у редакції "Геральда".
Редактора важко поранено".
Далі йшов короткий звіт про вечірню подію, що закінчувався словами:
"Справу передано до рук поліції, але навряд чи можна сподіватись, що розслід дасть втішні результати. Проте декого з нападників упізнали, тож є надія, що їх усе-таки буде засуджено. Джерело злочину, звичайно, — та сама лиховісна спілка, яка вже стільки років тримає місто в покорі й проти якої "Геральд" так завзято бореться. Численних друзів містера Стенджера ми повідомляємо, що він, хоча й був жорстоко побитий і дістав пошкодження голови, зараз у безпеці".
Нижче було зазначено, що редакцію тепер охороняє загін поліції, озброєний вінчестерськими рушницями.
Мак-Мердо відклав газету вбік і запалив люльку; його рука тремтіла, — напевно, з похмілля. Раптом у двері постукали — увійшла господиня з цидулкою, яку щойно приніс хлопець-посильний. Підпису не було, і йшлося в ній ось про що:
"Я хочу поговорити з вами, але краще не у вас удома. Можемо зустрітися біля флагштока на Млиновому пагорбі. Якщо ви прийдете туди зараз, я повідомлю вам дещо важливе й для вас, і для мене".
Мак-Мердо двічі здивовано перечитав цидулку, навіть гадки не маючи, хто міг її написати. Якби то була жіноча рука, він подумав би, що це початок нової любовної пригоди, яких чимало траплялося в минулому. Але тут був почерк чоловіка — й чоловіка освіченого. Врешті-решт, трохи повагавшись, він вирішив піти на це побачення.
Млиновим пагорбом звався невеличкий занедбаний парк посеред міста. Влітку то було улюблене місце прогулянок; узимку ж він виглядав суціль порожнім. З вершини пагорба було видно не тільки похмуре, розкидане в долині місто, а й саму долину, вкриту чорним від кіптяви й вугільного пилу снігом, та порослі лісом біловерхі гори.
Мак-Мердо пішов угору стежкою, обсадженою обабіч ялинами, й нарешті дістався зачиненого ресторану — головного місця літніх веселощів. Поряд стримів порожній флагшток, а під ним стояв чоловік у низько насунутому капелюсі та пальті з піднятим коміром. Почувши кроки, він обернувся, й Мак-Мердо побачив, що то брат Моріс — той самий, який минулого вечора накликав на себе гнів майстра. На знак привітання вони обмінялися сигналами ложі.
— Хочу поговорити з вами, містере Мак-Мердо, — сказав старий вагаючись, що свідчило про дражливу тему розмови. — Я вдячний вам, що ви прийшли.
— Чому ж ви не підписали цидулку?
— Треба діяти обачно, містере. В наш час ніколи не знаєш, кому можна довіряти, а кому — ні.
— Братам по ложі напевно слід довіряти.
— Ні, не завжди! — з запалом вигукнув Моріс. — Усе, що ми говоримо, й навіть усе, що думаємо, переказують Мак-Ґінті.
— Послухайте-но! — невдоволено відказав Мак-Мердо. — Лише вчора ввечері, як ви чули, я присягавсь у вірності нашому майстрові. Ви хочете, щоб я зламав цю присягу?
— Якщо так, — сумно відповів Моріс, — то мені залишається хіба що попросити вибачення, що завдав вам клопоту. Кепські настали часи, коли двоє вільних громадян не можуть висловити своїх думок віч-на-віч.
Мак-Мердо, що пильно спостерігав за співрозмовником, ніби трохи пом’якшав.
— Я про це тільки подумав так, — сказав він. — Як вам відомо, я тут нещодавно і не знаю ваших звичаїв. Не мені починати розмову, містере Морісе. А коли ви хочете щось сказати мені, то я послухаю.
— Щоб переказати все містеру Мак-Ґінті? — гірко всміхнувся Моріс.
— Ви надто несправедливі до мене! — вигукнув Мак-Мердо. — Сам я зостануся вірним ложі — й присягаюсь у цьому щиро, але ніколи не викажу довірених мені таємниць. Проте знайте, що ні в чому, що суперечить інтересам ложі, вам не варто чекати від мене ні допомоги, ні підтримки.
— Я саме шукаю в вас і того, й іншого, — мовив Моріс. — Можливо, я віддаю до ваших рук своє життя, але ви все-таки новачок, — хоч і рівнялись учора ввечері до тих лиходіїв, — і ваше серце ще не таке закам’яніле, як їхні. Ось чому мені хотілось поговорити саме з вами.
— Що ж ви хочете сказати мені?
— Хай на вас упаде прокляття, коли ви мене викажете!
— Але ж я сказав, що не викажу.
— Тоді дозвольте спитати вас: коли ви вступили до масонської ложі в Чикаго й склали присягу милосердя та вірності, чи спадало вам на думку, що це зробить вас злочинцем?
— Якщо це можна так назвати, — відповів Мак-Мердо.
— Якщо можна?! — розгніваним, тремтячим голосом вигукнув Моріс. — Мало бачили ви наших справ, якщо можете звати їх інакше. Хіба то не злочин був, коли ви цієї ночі побили до крові старого чоловіка, який годиться вам у батьки? Хіба то не злочин?! Що ж, по-вашому?
— Дехто сказав би, що то війна, — відповів Мак-Мердо, — а на війні — як на війні: кожен квитається, як може.
— Ну, а чи думали ви про щось подібне, коли вступали до масонської спілки в Чикаго?
— Правду кажучи, ні.
— Так само було й зі мною, коли я вступив до ложі в Філадельфії. То був просто клуб для зустрічей добрих друзів. Але потім я почув про тутешні місця — хай проклята буде та година, коли я почув про них! — і приїхав сюди поліпшити свої справи. О Боже — поліпшити свої справи! Зі мною приїхали дружина й троє дітей. На ринковому майдані я відкрив крамницю, й мені чудово повелося. Потім мене змусили вступити до тутешньої ложі — так само, як і вас учора ввечері. Мені витаврували знак ганьби на руці й дещо гірше — на серці. Я побачив, що опинився в чорних руках лиходія й заплутався в тенетах злочинів. Що мені було робити? Кожне моє слово вони сприймали як зраду — так само, як учора. Виїхати звідси я не можу, бо нічого не маю, крім тієї крамниці. Якщо я вийду зі спілки, то вони, звичайно, вб’ють мене, й хіба Бог відає, що станеться з моєю дружиною та дітьми. О, друже, це жах, просто жах! — Він затулив обличчя руками й затрусився в риданні.
Мак-Мердо знизав плечима.
— Ви надто м’якосерді для такої роботи, — сказав він. — Ви нездатні для неї.