Долина Тупоту Копит

Сторінка 8 з 13

Генріх Белль

Він знов кивнув головою.

— Година — це багато часу. Чи знаєш ти, що таке гріх? Смерть? Смертельний гріх?

— Колись,— сказала вона,— домагався аптекар... І вчитель, той, що читає у вас історію.

— Дренш?

— Так, він... Я знаю, чого вони хочуть, але не розумію, що означають ті слова, які від них чуєш. Я знаю, що таке гріх, але не розумію цього, так, як і тих слів, що їх вигукують мені навздогін хлопці, коли я потемки сама собі вертаюся додому; вони гукають мені хтозна-що з під'їздів, з вікон або й з машин. Я знаю ці слова, але не розумію їх. А ти розумієш?

— Розумію.

— То що ж воно таке? — спитала дівчина.— Воно тебе мучить?

— Мучить,— відказав він.— Дуже.

— І зараз теж?

— Так,— сказав він.— А тебе не мучить?

— Ні,— відповіла вона,— мене це не мучить... Мені тільки прикро, що воно існує й що інші чогось від мене хочуть... і що вигукують мені навздогін. Скажи, чого ти надумав застрелитися? Через це?

— Так,— сказав він,— тільки через це. Пам'ятаєш? Як це там?.. "Те, що ти зв'яжеш на землі, буде зв'язане й на небі".

— Пам'ятаю,— відповіла вона.— Іноді я лишалася на уроках релігії в класі разом з усіма.

— Он як,— сказав він,— то тоді ти, може, знаєш, що таке гріх? Смерть?

— Знаю,— мовила вона,— а ти справді в це віриш?

— Вірю.

— В усе?

— В усе.

— Ти знаєш, я в це не вірю... Але я певна, що найтяжчий гріх — застрелити себе чи... Я це чула,— сказала вона голосніше,— на власні вуха.— Вона лівою рукою смикнула себе за вухо, а правою й досі придержувала плаща,— на власні вуха чула, як священик сказав: "Не можна кидати господові під ноги божий дар — життя".

— "Дар життя",— перекривив він.— І ніяких ніг господь не має.

— Не має? — тихо перепитала вона.— Не має ніг? І ніхто не прибивав їх до хреста цвяхами?

Він помовчав, почервонів, а тоді сказав:

— Я й забув...

— Отак,— мовила вона,— якщо ти віриш в усе не на словах, а справді, як сам кажеш, то мусиш і в це вірити. Віриш ти в це?

— У що?

— У те, що не можна збавляти собі віку.

— Ат,— сказав він і підняв пістолета вгору.

— Слухай,— сказала вона,— сховай його. Не роби дурниць. Сховай, будь ласка.

Він запхнув пістолета в праву кишеню штанів, сягнув рукою в ліву й витяг патрони. Тьмяні, без блиску, три обойми лежали в нього на долоні.

— Повинно вистачити,— сказав він.

— Стріляй у щось інше,— сказала дівчина,— ось хоч би...— Вона обернулась, поглянула на будинок його батька, зазирнула у відчинене вікно.—...Ось хоч би в тенісні м'ячі.

Його обличчя зашарілося — наче аж потемніло, руки безвладно опустилися, патрони впали додолу.

— Звідки ти знаєш?..— промимрив він.

— Що — знаю?

Він нахилився, підняв з підлоги обойми і обережно засунув назад патрон, що випав з однієї; тоді глянув у вікно, на свій будинок, освітлений сонцем: білі й тверді, лежали там у коробці тенісні м'ячі.

А тут, у цій кухні, пахло купіллю, милом, пахло злагодою і свіжим хлібом, пирогами; на столі лежали червонобокі яблука, газета й півогірка, ясно-зеленого в осередку, темного й твердого біля шкірки.

— Я знаю й те,— сказала дівчина,— як вони поборювали гріх. Чула колись.

Хто?

— Ваші святі. Священик розповідав: вони бичували себе, постували й молилися, та ніхто з них себе не вбивав.

Вона повернулась обличчям до хлопця й злякалася: ні, ні, я не твій Єрусалим.

— Вони мали не чотирнадцять років,— сказав хлопець,— і не п'ятнадцять.

— Всяк було,— не поступалася вона.

— Ні,— сказав він,— ні, не так, майже всі вони спершу нагрішили, а вже потім стали праведниками.

Він підступив ближче до дівчини — ішов, тулячись спиною до підвіконня, щоб її не зачепити.

— Брешеш,— сказала вона,— декотрі зовсім не грішили... та я ж в усе це й не вірю... хіба що в матір божу.

— "Хіба що",— зневажливо мовив він.— Але ж то — мати божа.

Він поглянув дівчині в обличчя, тоді відвернувся й тихо мовив:

— Пробач... Еге ж, я вже пробував, молився.

— І постував?

— Ат,— сказав він,— що таке "постував"? Мені взагалі байдуже про їжу.

— Але ж ти не постував... І не бичував себе... Я постувала б, я бичувала б себе, якби вірила.

— Слухай,,.— тихо озвався він.— Скажи, тебе це справді не мучить?

— Ні,— відповіла вона,— мене не тягне щось таке зробити, щось побачити, сказати щось... А тебе — тягне?

— Так.

— Шкода,— сказала вона,— що ти такий ревний католик.

— Чому шкода?

— Я показала б тобі свої груди. Залюбки показала б... тобі... В усіх тільки й балачок що про це, хлоп'ячня вигукує навздогін мені всячину, але ніхто ніколи їх не бачив.

— Ніхто?

— Ніхто,— сказала вона,— ніколи.

— Покажи мені це.— мовив він.

— Тепер уже не буде так, як тоді, пригадуєш?

— Пригадую,— сказав він

— Тобі тоді перепало?

— Ні, тільки мати зчинила таку бучу. Вона була просто не при собі й скрізь про це розповідала. А мені зовсім не перепало. Я б і забув усе. Покажи,— сказав він.

Коси в неї були гладенькі й цупкі, навдивовижу, він гадав, що вони в неї м'якенькі, а вони були такі, якими він уявляв собі нитки зі скла.

— Не тут,— сказала дівчина.

Вона тепер посувала його вперед, дуже повільно, бо він не випускав із рук її голови, пильно вдивляючись їй в обличчя,— отак, мовби в химерному, ними ж таки створеному танку, обоє пройшли від розчинених дверей веранди через усю кухню,— здавалося, він стояв у неї на передках червичків, і вона, ступаючи, щоразу трішки його піднімала.

Вона відчинила двері кухні, пронесла його через передпокій і розчинила двері своєї кімнати.

— Тут,— сказала вона,— у мене в кімнаті, не там.

— Мірцова,— прошепотів він.

— Звідки ти таке взяв? Моє прізвище Мірцов, а ім'я — Катаріна.

— Тебе всі так звуть і я так звик. Тепер покажи це.— Він почервонів, бо знову сказав "це", замість сказати "їх".

— Дуже шкода,— мовила дівчина,— що для тебе воно гріх.

— Я хочу побачити це,— сказав він.

— Нікому,— мовила вона,— нікому не треба розказувати.

— Ні.

— Обіцяєш?

— Обіцяю... Та одній людині я мушу сказати.

— Кому?

— Подумай,— тихо сказав він,— подумай-но, ти ж знаєш. Дівчина прикусила губу,— плаща вона й досі так само

стягала на грудях,— замислено подивилася на нього й мовила:

— Звісно, йому ти можеш сказати, але більш нікому.

— Нікому,— пообіцяв він.— Покажи.

Якщо вона засміється чи захихотить, подумав він, я вистрелю; та дівчина не сміялася, вона й не думала сміятися — вона тремтіла й, коли спробувала розстебнути ґудзика, руки її не слухалися, пальці в неї були холодні, наче крига, й негнучкі.