Найдужче врізався йому в мозок лемент жінки-прибираль ниці, що вискочила на тротуар, тоді кинулася назад у тьмя ний коридор і закричала ще пронизливіше; кричали якісь чоловіки, надбігли люди з вокзалу, щоправда, всього кілька душ; повискакувало на вулицю багато завсідників пивниці. Вгорі відчинилося вікно, й звідти на мить вистромилася голова Дренша. Проте ніхто не наважився підійти до хлопця ближче, бо в нього й досі був у руці пістолет. Підвівши очі, Пауль глянув у бік кладовища: Грифа там уже не було видно.
Минуло хтозна-скільки часу, перше ніж хтось підійшов до Пауля й забрав у нього пістолета. До тієї миті хлопець устиг чимало передумати. Батько оце вже десять хвилин гримає на весь будинок, звинувачує в усьому, матір, яка давно вже знає що я виліз на веранду до Катаріни, та й усім це вже давно відомо, і ніхто з них, поки й житиме, не зрозуміє, як я міг таке зробити і як міг зробити оте друге — стріляти в світну рекламу. Може, краще було б мені вистрелити в Дреншеве вікно. І він подумав: може б, таки піти до сповіді. Але тепер мене вже не пустять, та й пізно, восьма година, а після восьмої до сповіді не можна. Ягнятко не напилося моєї крові, подумав він. Ох, ягнятку!
Все скінчилось кількома скалками скла, але я бачив груди Катаріни. Вона повернеться, і в батька тепер нарешті з'явиться справжня причина почистити пістолета.
Він устиг навіть подумати про Грифа, що простував зараз до Дрешенбрунна через пагорби, порослі виноградниками. Згадалися йому й тенісні м'ячі, й банка з повидлом — ніби вона вже давно заросла травою.
Довкола нього, на чималій відстані, купчилася вже ціла юрма людей. Дренш, зіпершись на лікті, визирав із вікна з люлькою в зубах. Ніколи я не буду на нього схожий, подумав Пауль, ніколи в світі. У школі в Дренша з язика не сходив Тірпіц. "Щодо Тірпіца вчинено несправедливість. Історична наука ще віддасть належне Тірпіцові. Безсторонні дослідники вже працюють над тим, щоб відновити істину про Тірпіца". Тірпіц? Аякже, Тірпіц.
Іззаду, подумав він, та я й сам мав би знати, що вони підкрадуться ззаду. За мить перед тим, як поліцай схопив його, Пауль встиг відчути дух мундира: спершу війнуло бензином, яким виводять плями, тоді димом з грубки, тоді...
— Де ти живеш, шибенику? — спитав поліцай. Де я живу?
Пауль поглянув на нього. Він знав цього поліцая, і той напевне ж, знав його: поліцай щоразу продовжував батькове посвідчення на право мати зброю, завжди був привітний, перше ніж узяти від батька сигару, тричі відмовлявся. Та й тепер він обходився з хлопцем досить поблажливо й три мав його не дуже міцно. Атож, де ти живеш?
Я живу в Долині Тупоту Копит,— сказав Пауль.
Неправда! — гукнула жінка, що прибирала в коридорі. Я ж його знаю, це син...
Так, так, — перехопив поліцай,— мені відомо це Ході мо, сказав він до Пауля,— я відведу тебе додому.
Я живу в Єрусалимі,— сказав Пауль.
Кинь уже ці дурниці, — сказав поліцай — і йди
Гаразд,— сказав Пауль,— кину. Люди мовчали, коли він поперед поліцая проходив повз них темною вулицею. Хлопець був немов сліпий: очі дивили ся в одну цятку, проте він, здавалось, нічогісінько не бачив довкола; бачив він лише одне: згорнуту вечірню газету в кишені поліцая. І зміг прочитати в першому рядку якогось заголовка: "Хрущов", а в другому—"розверзнута могила" — Господи,— сказав він поліцаєві,— таж ви знаєте, де я живу.
Авжеж знаю,— сказав поліцай.— Іди!