Стіни тут, нагорі, були обвішані старими фотографіями. Знімки були темно-червоні, аж руді. Біле на них потьмяніло й пожовкло. Пікніки дев'яностих років минулого сторіччя, змагання човнярів двадцятих років нинішнього, лейтенанти сорокових; молоді дівчата, що повмирали тридцять років тому бабусями численних онуків, журливо споглядали своїх супутників життя на протилежній стіні — торгівців вином чи линвами, власників судноверфей, чию бідермаєрівську тугу також відбили на фотоплівці перші аматори дагеротипів; студент тисяча дев'ятсот десятого року поважно дивився на свого сина, фенріха, що замерз на Чудському озері. Горище було притулком допотопних меблів, і поміж усім тим красувалась модерна книжкова полиця зі скляними банками; в одних купою лежали червоні гумові кілечка, вміст інших тьмяно проглядав крізь густий шар пилюки на склі: темне сливове повидло й консервовані вишні, блідо-червоні, анемічні, мов уста хворої дівчини.
Гріфдуне лежав на ліжку, голий до пояса; його запалі груди здавалися такими білими проти червоних щік, аж страшно ставало; він скидався на червону маківку, черешок якої вже зів'яв. Вікно було запнуте простиралом із сурового полотна — на ньому, наче висвітлені рентгеном, проступали всі плями, і сонячне проміння, проціджене крізь цю заслону, сповнило мансарду жовтим сутінком. На підлозі валялися шкільні підручники, на нічному столику повисли Грифові штани, а на умивальнику — сорочка; зелена вельветова куртка висіла на стіні поміж розп'яттям і листівками з краєвидами Італії: ослики, стрімкі узбережжя, кардинали. Коло ліжка стояла розкрита банка сливового повидла, звідки стирчала металева ложка.
— Знову регата. Човни, байдарки, який де не є водний спорт — тільки їхнього й клопоту. Танцюлі, теніс, гульки на святі збирання винограду, випускний бал, співи... Які колони підпиратимуть ратушу — позолочені, срібні, мідні,— чи не однаково... Господи, Паулю,— тихо сказав Гриф,— ти що, справді був там?
— Та був.
— І що?
— Нічого. Я й цим разом завернув назад. Не можу .Усе це дурне. А ти?
— Я вже давно кинув туди ходити. Нащо? Я ось думав: який зріст для нас найкращий... Кажуть, що я зависокий на свої чотирнадцять, а ти занизький. А в кого зріст такий як треба, ти знаєш?
— У Плокама.
І що, хочеться тобі бути таким заввишки, як він? Ні, не хочеться.
— Ось бач,— сказав Гриф,— бувають...— Він раптом замовк, перехопивши Паулів погляд, що неспокійно блукав по кімнатці.— Ти чого? Шукаєш?..
— Умгу,— відповів Пауль,— де він у тебе лежить? Пістолет?
Атож, давай його сюди.— Я це зроблю над коробкою з новенькими тенісними м'ячами,— думав він.— Ну,— ска зав він нетерпляче,— давай, кажу.
— Ат.— Гриф похитав головою і зніяковіло витяг ложку з банки на підлозі, але з ар аз-таки знову застромив її в повидло й зчепив пальці.— Краще закурімо. До чверті на восьму ще бозна-скільки часу. Змагання на човнах, на байдарках — усе це може затягтися ще й надовше. А тоді ще гулятимуть у парку. Кольорові ліхтарики, вшанування переможців. Твої сеструні перемогли в парному заїзді. Ціш-ціш-ціш...— тихо перекривив він.
— Покажи пістолета.
— Ат, навіщо? — Гриф сів на ліжку, вхопив банку з повидлом і пожбурив нею в стіну; скалки полетіли на всі боки, ложка стукнулась об край книжкової полиці й, перекрутившись у повітрі, впала перед ліжком. Повидло ляпнулося на підручник "Алгебра, частина І", а решта густим синім патьоком потекла по жовтому тиньку стіни, набувши зеленавого відтінку. Хлопці непорушно й мовчки втупилися очима в стіну. Аж як брязкіт завмер і рештки повидла спливли зі стіни на підлогу, обидва здивовано перезирнулися: розбита банка не справила на них враження.
— Ні,— сказав Пауль,— це не те, що треба. Пістолет краще. Може, ще вогонь... пожежа або вода... але найкраще пістолет. Знищити.
— І кого ж? — запитав Гриф; він нахилився, підняв ложку, облизав і з ніжною дбайливістю поклав на нічний столик.— Кого?
— Мене,— хрипко відказав Пауль,— тенісні м'ячі.
— Тенісні м'ячі?
— Ет, байдуже кого. Давай мені пістолета.
— Гаразд.— Гриф відкинув набік простирало, підхопився, відкинув ногою скалку скла, нахилився і взяв із книжкової полиці вузьку брунатну картонну коробку. Вона була хіба трохи більша за коробку з-під сигарет.
— Що? — сказав Пауль.— Оце він? У цій коробці?
— Еге ж,— відповів Гриф,— він.
— І оце з нього ти вісім разів вистрелив у консервну бляшанку з відстані тридцяти метрів і сім разів улучив?
— Так, сім разів,— непевно відповів Гриф.— Хочеш на нього подивитися?
— Ні-ні.— Пауль сердито глянув на коробку, що пахла тирсою, в якій пакують тріскавки для пугачів.— Ні-ні, я не хочу на нього дивитися. Покажи патрони.
Гриф знову нахилився. На його довгій білій спині повиступали й знов поховалися хребці, і цього разу він швидко розкрив пакуночок завбільшки з сірникову коробку. Пауль узяв мідний патрон двома пальцями, ніби прикидав на око його довжину, тоді став повертати на всі боки й, хитаючи головою, роздивлявся круглу блакитну головку патрона.
— Ні,— сказав він,— із цього пуття мало. У батька... Візьму батьків.
— Він же замкнений,— сказав Гриф.
— Якось уже я до нього доберуся. Треба тільки впоратись до пів на восьму — о пів на восьму батько його завжди чистить, перед тим як іде до пивниці, розбирає і змащує. Він у нього великий, чорний і гладенький. І важкий, а патрони товсті, отакі-о,— він показав, які саме.— І...
Пауль не доказав і зітхнув. Над тенісними м'ячами, подумав він.
— Ти справді хочеш застрелитися, га?
— Може,— сказав Пауль. Ноги моїх очей зранені, думав він, руки моїх очей змучені.— Ох, та ти ж сам знаєш.
Грифове обличчя враз потемніло й застигло, він ковтнув слину й рушив до дверей; ступнув кілька кроків і спинився.
— Скажи, ти мені друг? —мовив він.— Друг чи ні?
— Друг.
— То візьми й ти банку та торохни нею об стіну. Візьмеш?
— Навіщо?
— Мати сказала, що подивиться мою мансарду, як прийде зі свята: побачить, чи я покаявся. Хатній лад і те де. Це вона все через табель. Нехай дивиться... То як, торохнеш банку?
Пауль кивнув головою й подався за двері. Гриф гукнув йому навздогінці:
— Візьми мірабель, як там ще є. Жовте на стіні буде куди краще, ніж оце червоно-синє мастило.