Уже на початку Адріанового четвертого семестру я з деяких ознак зрозумів, що до першого екзамену він залишить теологічний факультет.
XV
Адріанові зв'язки з Венделем Кречмаром ніколи не послаблювалися й не уривались. Приїжджаючи на канікули до Кайзерсашерна, юний студент-теолог щоразу бачився з музичним ментором своєї гімназійної пори — навідувався до нього в будинок біля собору, зустрічався з ним у домі свого дядька Леверкюна й двічі або тричі з дозволу батьків запрошував його на кінець тижня до хутора Бухеля, де годинами гуляв із ним по околицях і намовляв батька показувати гостеві хладнієві звукові фігурки й зажерливу краплю. З постарілим господарем Бухеля Кречмар перебував у дуже добрих стосунках, зате не так вільно, хоч і не зовсім напружено, почував він себе з господинею, може, тому, що вона лякалася його заникування, а він саме через це в її присутності, особливо в безпосередній розмові з нею, заникувався ще дужче. Дивно: в Німеччині музика користується загальною пошаною, як у Франції література, ніхто в нас не буває здивований, зляканий, прикро вражений тим, що людина обрала своїм фахом музику, ніхто її не зневажає за те, не глузує з неї. Я певний, що й Ельсбет Леверкюн ставилася до старшого Адріанового приятеля, який до того ж ще й мав посаду в церкві, з цілковитою повагою. А все-таки, пробувши одного разу два з половиною дні в Бухелі з ним і з Адріаном, я помітив у її ставленні до органіста якусь вимушеність, стриманість, навіть холодність, не цілком приховану належною для господині привітністю, на що той, як уже мовилося, не раз відповідав просто-таки страхітливими нападами заникування. Важко сказати, яка була причина цьому: може, він відчував її нехіть, недовіру чи як би ще сказати, а може, його бентежила й лякала сама натура тієї жінки.
Я особисто не сумнівався, що причиною напружених стосунків між Кречмаром і Адріановою матір'ю був сам Адріан, обом ішлося про нього. Я відчував це, бо в мовчазній суперечці, що відбувалася між ними, мої власні почуття були то на тому, то тому боці. Чого хотів Кречмар і про що він розмовляв з Адріаном під час їхніх тривалих прогулянок, я добре розумів і в душі підтримував його. Погоджувався я з ним і тоді, коли він у розмові зі мною рішуче, навіть наполегливо доводив, що його учень покликаний бути музикантом, композитором.
— У нього композиторський погляд на музику, він утаємничений, а не сторонній слухач, що неусвідомлено втішається, — казав він. — Його здатність відкривати зв'язок мотивів, якого простий слухач не помічає, сприймати структуру короткого уривка як запитання й відповідь, взагалі бачити, бачити зсередини, як це зроблено, підтверджує мою думку. А що він іще не пише, не виявляє потягу до творчості й не витрушує, мов із рукава, наївні юнацькі композиції, робить йому тільки честь. Йому гордість не дозволяє пускати в світ епігонську музику.
Хіба я міг заперечити йому? Але й бажання матері вберегти сина я так добре розумів, що часом, із солідарності з нею, аж ненавидів спокусника. Ніколи не забуду однієї сцени в бухельській вітальні, де ми випадково опинилися вчотирьох — мати, син, Кречмар і я. Ельсбет розмовляла з музикантом, що на кожному слові перепинявся, булькаючи й пирхаючи. Розмова була звичайна, зовсім не про Адріана, та раптом Ельсбет якимось дивним порухом пригорнула до себе сина, що сидів поряд. Вона обняла його не за плечі, а за голову, поклавши долоню йому на чоло. Я й досі немов бачу її темні очі, спрямовані на Кречмара, чую її приємний голос. Не уриваючи розмови, вона притулила Адріанову голову до своїх грудей.
До речі, вчитель і учень підтримували стосунки не лише цими зустрічами, а й досить жвавим листуванням: по-моєму, вони писали один одному десь кожні два тижні; Адріан часом розповідав мені про те листування і, бувало, навіть показував, що йому пише з Кайзерсашерна Кречмар. Уже на Михайла 1904 року я довідався, що Кречмар провадить переговори про місце викладача по класу рояля й органа з приватною консерваторією Газе в Лейпцігу, яка тоді, поряд із славетною лейпцігською державною музичною школою, почала здобувати загальне визнання, що протягом наступних десяти років весь час зростало, аж до смерті його засновника, чудового педагога Клеменса Газе (тепер вона давно вже не відіграє ніякої ролі, якщо й існує ще). На початку 1905 року Кречмар залишив Кайзерсашерн і обійняв свою нову посаду, після чого листи почали йти з Галле до Лейпціга і навпаки. Кречмар, розбризкуючи чорнило, списував лише один бік аркуша великими, прямими, товсто виведеними літерами, натомість Адріан писав на грубому жовтавому папері рівним, трохи старомодним, кучерявим письмом, мабуть, користуючись пером рондо. Він якось показав мені чернетку одного зі своїх листів, густо заповнену схожими на шифр літерами, повну дрібненьких вставок і виправлень, — але я віддавна знав його руку й легко читав усе написане ним; отже, він дав мені заглянути у свою чернетку й показав також відповідь Кречмара, мабуть, щоб не надто здивувати мене тим, що він надумав, якщо справді зважиться на це. Бо він ще не зважився, ще дуже вагався, в сумнівах перевіряв себе, як видно було з його листа, і від мене також хотів поради — хтозна-якої, чи щоб я застеріг його, чи щоб підохотив.
Я, звичайно, не здивувався, та й не міг би здивуватися, навіть якби одного дня був поставлений перед доконаним фактом. Я знав, що готується, — а чи воно здійсниться, то вже було інше питання; але я також розумів, що переїзд Кречмара до Лейпціга дуже збільшив його шанси на перемогу.
Лист Адріана, який свідчив про його виняткову здатність дивитися на себе критично й ніби збоку, приголомшив мене своєю пригніченістю, схованою за глузливим тоном. Адріан пояснював у ньому своєму колишньому менторові, який так рішуче здійснював своє бажання знов стати ним, що йому не дає поміняти фах і цілком присвятити себе музиці. Хай і не відверто, але він признавався, що теологія як предмет вивчення розчарувала його, — причому розчарування, звичайно, треба шукати не в цій науці, гідній найбільшої пошани, і не у викладачах університету, а тільки в ньому самому. Це підтверджується вже тим, що він не може сказати, яка інша наука була б для нього кращою, більше відповідала б його натурі. Часом, після того як він уже внутрішньо погодився з тим, що, може, доведеться змінити факультет, найкращим вибором здавалася йому математика, якою він любив розважатися в школі (саме так було сказано в листі: "любив розважатися"). Але він, сам себе лякаючись, уже бачить, що й ця дисципліна, якщо він зупиниться на ній, присвятить їй себе, зростеться з нею, дуже швидко розчарує і стомить його, набридне й так переситить, наче він споживав її цілими ополониками (цей барокковий вислів теж узято з листа). "Не буду приховувати ні від Вас, ні від себе, — писав він, — що у Вашого apprendista [38] кепські справи, не в звичайному значенні цього слова, не буду гратися в надто скромного, але його швидше треба пожаліти, ніж радіти за нього". Бог дав йому меткий розум, і йому з дитячих років усе, чого його навчали, давалося дуже легко, — так легко, що, власне, жоден предмет не викликав у нього належної пошани. Надто легко — а здобуте без жодних зусиль не зігріє крові й почуттів. "Мабуть, любий друже і вчителю, погана я людина, бо немає в мене ні до чого запалу, — писав він. — Сказано ж бо: проклятий і відкинутий той, хто не холодний і не гарячий, а тільки теплий. Не можу назвати себе теплим, я рішуче холодний, але в оцінці самого себе я прошу незалежності від смаків того, хто дарує нам благословення і прокляття".