— Ось вона, твоя музика, — мовив він, і мене розсердили ці його слова: він ніби віддавав мені назад музику, наче вона більше стосувалась мене, а не його. — Така вона вся і такою була завжди. Її суворість, чи те, що ти, мабуть, назвеш моралізмом її форми, — ніби вибачення за чар її звучання.
На мить я відчув себе старшим, дорослішим.
— Не можна глузувати з такого дару життя, щоб не сказати Божого дару, як музика, й докоряти їй антимоніями, що тільки свідчать про її внутрішнє багатство. Її треба любити.
— По-твоєму, любов — найсильніший із афектів? — спитав він.
— А ти хіба знаєш якийсь сильніший?
— Так, зацікавлення.
— Ти, мабуть, вважаєш зацікавленням любов, позбавлену тваринного тепла?
— Погодьмося на такому визначенні! — засміявся він. — На добраніч!
Ми саме знов підійшли до леверкюнівського дому, і він відчинив браму.
IX
Я не озираюся назад і остерігаюся рахувати, скільки сторінок набралося в мене між попередньою римською цифрою і тією, яку я щойно поставив. Лихо — цілком несподіване лихо — сталося, і ніякі самозвинувачення й вибачення вже не допоможуть. На питання, яке мені ставить моє сумління: чи не можна було кожну Кречмарову лекцію викласти в окремому розділі, щоб не довелося вибачатись, я змушений відповісти — ні. Кожна відокремлена частина твору повинна мати певне змістове навантаження, певну міру значення, потрібну для цілого, а це навантаження, ця міра значення є тільки в сукупності тих лекцій (у моєму викладі), а не в кожній зокрема.
Але чому я надаю їм такого значення? Чому я вирішив, що повинен так докладно переповісти їх? Причину цього я називаю вже не вперше. Вона полягає просто в тому, що Адріан слухав їх тоді, що вони хвилювали його розум, відкладалися в його серці, давали поживу для його душі чи збуджували її,— власне, це те саме. Отже, необхідно було й читача зробити присутнім на тих лекціях, бо не можна написати біографію, не можна показати становлення творчої особистості, не перенісши того, для кого пишеш, у часи її дитинства, коли вона була ще тільки початківцем у житті й мистецтві, слухала, вчилася, то приглядаючись до навколишнього, то в передчуттях і здогадах залітаючи думкою далеко вперед. Особливо ж це стосується музики — я хочу і роблю все для того, щоб читач так само
дивився на неї і так само відчував її, як мій покійний приятель. А найкращий, по-моєму, найпевніший спосіб домогтися цього — переказати лекції його вчителя. Отож я кажу, жартома, звичайно, що з тим, хто завинив, перескочивши через цей і справді довжелезний розділ про лекції чи пропустивши в ньому окремі сторінки, треба повестися так, як Лоренс Стерн61 поводиться з уявною слухачкою, побачивши з її реплік, що вона часом була дуже неуважна: відсилає її до попереднього розділу, щоб вона могла заповнити прогалини в ознайомленні з твором. Потім, коли та дама вже краще знатиме, про що йдеться, її знов весело привітають у колі слухачів.
Я згадав про це, бо Адріан, бувши в останньому класі гімназії, тобто тоді, як я вже поїхав до Гісенського університету, під впливом Венделя Кречмара почав приватно брати уроки англійської мови — цей предмет не входив до навчальної програми — і з великим задоволенням читав твори Стерна, але насамперед Шекспіра, великим знавцем і палким шанувальником якого був наш органіст. Шекспір і Бетховен утворювали разом найяскравіше сузір'я на його духовному обрії, і він дуже любив звертати увагу свого учня на дивовижну спорідненість і відповідність творчих принципів та методів обох велетнів — з цього видно, як далеко поза межі навчання гри на роялі виходив виховальний вплив заникуватого органіста на мого приятеля. Як учитель музики він передавав йому найпростіші, початкові знання і в дивному протиріччі з цією своєю роллю одночасно, так би мовити, між іншим, уперше зводив його ближче з видатними явищами культури, відкривав перед ним обшири світової літератури, своїми попередніми розповідями, що розпалювали цікавість, зваблював його на неоглядні береги російського, англійського і французького роману, спонукав поринати в лірику Шеллі й Кітса, Гердерліна и Новаліса, давав йому читати Мандзоні й Гете, Шопенгауера й майстра Екегарта62. Адріан листовно, а також усно, коли я приїздив на канікули, ділився зі мною своїми набутками, і, признаюся, мене, хоч я й знав, як швидко він усе сприймає, інколи тривожило, чи не перевантажує він цією все ж таки передчасною розвідкою інших галузей науки і культури свій молодий організм. Вона, безперечно, не дуже допомагала йому готуватися до випускних екзаменів, про які він, правда, говорив зневажливо. Часто він бував блідий — і не тільки тоді, коли на нього налягала успадкована мігрень. Видно, він замало спав, бо читав ночами. Я вирішив поділитися своїми побоюваннями з Кречмаром і спитати, чи не здасться і йому також, що таку натуру, як Адріанова, у її духовних пошуках треба радше стримувати, ніж підштовхувати. Та музикант, хоч і був набагато старший за мене, виявився прибічником юності, що нетерпляче, жадібно хапає знання, не шкодуючи себе; і взагалі йому було властиве якесь ідеалістично-суворе, байдуже ставлення до тіла і його "здоров'я" — про нього, мовляв, дбають тільки філістери, щоб не сказати боягузи.
— Так, любий друже, — сказав він (я не наводжу спотикання на окремих словах, що сплутувало його полемічний запал), — якщо ви оборонець здоров'я, то знайте, що воно має дуже мало спільного з мистецтвом і духом, якоюсь мірою вони навіть суперечать одне одному, принаймні дух не вельми дбає про здоров'я, і навпаки, не моє покликання вдавати з себе дядечка лікаря, що застерігає від передчасного читання, бо воно для нього самого на ціле життя лишилося передчасним. А крім того, нетактовно й жорстоко вічно нагадувати обдарованому юнакові про його "незрілість" і через кожних двоє слів торочити: "Це ще не для тебе". Хай сам вирішує, для нього та ні! І взагалі хай сам про себе дбає. Але ж кожному ясно, що він гинутиме з нудьги, поки вихопиться з цього давньонімецького закапелка!
Перепало і мені, і Кайзерсашернові. Мені було прикро, бо я аж ніяк не дотримувався поглядів дядечка лікаря. До того ж я бачив і дуже добре розумів, що Кречмара не лише не вдовольняла роль тільки вчителя гри на роялі, тренера зі спеціальної техніки, але й сама музика, мета цих уроків, якби він її викладав однобоко, не пов'язуючи з іншими галузями форми, думки й освіти, здавалася б йому жалюгідною спеціальністю, непотрібною людям.