Я кажу про двадцяті роки нашого сторіччя, а найперше, звичайно, про їхню другу половину, коли центр культурного життя недвозначно пересунувся з Франції до Німеччини, де — і це для тодішньої Німеччини надзвичайно характерне — вперше, як уже згадувано, була виконана, вірніше, вперше була вся виконана апокаліптична ораторія Адріана Леверкюна. І хоч це відбулося у Франкфурті, найдоброзичливішому, найвільнодумнішому місті імперії, не обійшлося, звичайно, без сердитих заперечень, без злісних звинувачень автора в тому, що він глумиться з мистецтва, звинувачень у нігілізмі, в злочині проти музики чи, вживаючи найпоширеніше тоді лайливе слово, в "культур-більшовизмі". Але твір та його сміливе виконання знайшли й розумних оборонців, що чудово володіли словом, і цей добрий настрій, людяний і волелюбний, що досяг своєї вершини 1927 року, ця противага націоналістично-вагнерівсько-романтичній реакції, якою вона вкоренилася в Мюнхені, безсумнівно, була важливим елементом нашого громадського життя першої половини двадцятих років, — згадаймо хоча б такі події в царині культури, як веймарське Свято композиторів двадцятого року і Свято музики, що відбулося в Донауешінгені через рік. На обох них — на жаль, не в присутності автора — перед досить сприйнятливою публікою, я б навіть сказав, настроєною щодо мистецтва "по-республіканському", поряд з іншими зразками нового духовного напрямку в музиці виконали й композиції Леверкюна: у Веймарі — "Космічну симфонію" під диригуванням винятково чутливого до ритму Бруно Вальтера280, а на Баденському святі, у зв'язку з показом славетного театру маріонеток Ганса Платнера281,— всі п'ять частин "Gesta Romanornm", твору, що, як жоден досі, тримав слухачів на межі святобливого зворушення й сміху, пориваючи їх то в той, то в той бік.
Я хочу згадати також про участь німецьких митців і шанувальників мистецтва в заснуванні Міжнародного товариства прихильників нової музики 1922 року і про концерти цього товариства через два роки в Празі, де перед численною публікою, серед якої було багато славнозвісних гостей з усіх країн музичного світу, вже були виконані хорові та інструментальні уривки з Адріанового "Apocalypsis cum figuris". Цей твір на той час уже вийшов друком, і не в Шотта у Майнці, як попередні Леверкюнові речі, а у віденському "Універсальному видавництві"; його директор, доктор Едельман, ще молодий, десь років тридцяти, чоловік, який, проте, грав неабияку роль у музичному житті Центральної Європи, одного дня, коли "Апокаліпсис" іще навіть не був готовий (це сталося під час кількатижневої перерви в Адріановій практиці у зв'язку з хворобою), раптом з'явився у Пфайферінзі, щоб запропонувати пожильцеві Нічичирків свої послуги як видавець. Його відвідини, зрозуміла річ, були пов'язані зі статтею про Адріанову творчість, яка недавно з'явилася в радикально-поступовому віденському музичному часописі "Світанок" і вийшла з-під пера угорського музикознавця й культур-філософа Дезідеріуса Фегера. Фегер дуже теплими словами звертав увагу культурного світу на інтелектуальну висоту й релігійний зміст, гордість і розпач, гріховну, натхненно явлену мудрість тієї музики. Слова його ставали ще вагомішими через те, що він соромливо признавався, як відкрив найцікавіше й найбентежніше у творах Леверкюна: не сам, завдяки власній інтуїції, а його наштовхнуто на це відкриття ззовні, чи, як він писав, згори, зі сфери вищої за будь-яку вченість, зі сфери любові й віри, одне слово, вічно жіночого. Коротко кажучи, за тією статтею, де, не входячи в суперечність з предметом її, аналітичний елемент змішувався з ліричним, проступав, правда, дуже невиразно, образ вельми чутливої жінки, яка знала те, що любила, й діяльно пропагувала його у світі; мабуть, вона й була справжньою натхненницею статті. А оскільки саме ця стаття спонукала Едельмана до його відвідин, то посередньо, можна сказати, вони також були справою рук тієї делікатної любовної енергії, що скромно трималася в затінку.
Тільки посередньо? Я не зовсім певен цього. Мені здається цілком вірогідним, що цей музичний ділок також отримував прямі заохочення, натяки, вказівки з тієї самої "сфери", і мій здогад підтверджує те, що він знав більше, ніж вирішив за потрібне, граючись у таємничість, повідомити автор статті: знав ім'я і назвав його, — не зразу, наперед, а під час розмови, аж наприкінці. Після того як його майже відмовились прийняти, але все-таки на його наполягання прийняли, відвідувач спитав Леверкюна, над чим той тепер працює, почув про ораторію — вперше? Я в цьому сумніваюся! — і домігся того, що Адріан, насилу тримаючись на ногах, заграв йому в залі з Нікою кілька великих партій з рукопису; і тоді Едельман тут-таки висватав рукопис для свого видавництва: угода другого дня була надіслана з мюнхенського готелю "Баварське подвір'я". Та перше ніж піти, він, по-віденському користуючись запозиченим із французької мови звертанням, спитав:
— Маестро знає пані фон Тольну?
Я маю намір ввести в свою розповідь дійову особу282, яку романіст ніколи не зважився б запропонувати читачам, бо невидимість перебуває в явному протиріччі з законами мистецтва, а отже, й романної оповіді. А проте пані фон Тольна — невидима дійова особа. Я не можу показати її читачам, нічогісінько не можу сказати про її вроду, бо ніколи її не бачив і ні від кого не чув, яка вона, бо ніхто з моїх знайомих також ніколи її не бачив. Я маю сумнів, що й доктор Едельман, ба навіть той співробітник "Світанку", її земляк, могли похвалитися знайомством із нею. Щодо Адріана, то на запитання віденця він тоді відповів заперечно. Він не знає цієї дами, відповів Адріан, але, зі свого боку, не спитав, хто вона така, тому й Едельман утримався від будь-яких пояснень, тільки сказав:
— У кожному разі маестро має в її особі найпалкішу шанувальницю.
Мабуть, він вважав те "не знаю" умовним підтвердженням їхнього знайомства, береженого в таємниці. Адріан мав право так відповісти, бо його стосунки з угорською аристократкою жодного разу не привели до особистої зустрічі і — додам — за обопільною мовчазною згодою ніколи не мали до неї привести. Інша справа, що він уже кілька років листувався з нею і в цьому листуванні вона виявилась найрозумнішим і найтоншим знавцем його творчості, найпалкішою її шанувальницею, до того ж турботливою приятелькою і порадницею, яка самовіддано дбала про нього і в листах до якої він, у свою чергу, дійшов до тієї межі товариського довір'я, до якої лише здатна дійти самітна душа. Я вже казав про двох бідних жінок, що безкорисною відданістю здобули собі скромне місце у безперечно безсмертному житті цього чоловіка. Тут ми маємо третю, зовсім іншу, що своєю безкорисливістю не тільки не поступається тим, простішим, а й перевершує відмовою від будь-якого прямого зближення, непорушною обітницею не з'являтися йому на очі, триматися на відстані, в тіні, лишатися невидимою, — звичайно ж, не через незграбну соромливість, бо то була жінка світська, яка для пфайферінзького відлюдника справді втілювала в собі світ, такий, як він був йому любий, потрібний, стерпний, світ на відстані, світ, що з мудрої делікатності тримався віддалік…