За хвилину старий опанував себе й став читати далі:
О Діво пресвята, що в Острій світиш Брамі
І Новогрудок наш борониш, і над нами
У Ченстохові світ небесний розлила!
Так як колись мене малого ти взяла
І чудом вирвала від хворості страшної
(То неня, силою керована ясною,
Тобі до захисту дала своє дитя,
І знов прокинулось притьмарене шиття,
І вилив на твоїм освяченім порозі
Я сльози радості, подяки чисті сльози),
Так нас повернеш ти у милий, рідний край!
Висока хвиля прорвала греблю волі. Старий заридав і впав білою головою в приморський пісок. Ось уже майже сорок літ, як він не бачив вітчизни, і бог його знає скільки не чув рідної мови, а вона тим часом прийшла до нього сама — перепливла океан і знайшла його, самітника, на другій півкулі, така кохана, така дорога, така гарна! В його риданні не було болю, була тільки зненацька розбуджена незмірна любов, проти якої все інше — ніщо... Тим плачем він просто перепрошував кохану, далеку вітчизну за те, що так постарівся, так звик до самотності, так забувся, що вже навіть не тужив за нею. А тепер от "чудом" повертався в милий, рідний край, і серце його рвалось. Одна по одній минали хвилини, а він лежав. Над маяком з криком пролітали чайки, наче непокоїлись про свого давнього приятеля. Надходила година, коли він годував їх рештками своїх харчів, тому кілька чайок злетіло з верху маяка до нього. Далі їх ставало все більше, і вони почали злегка клювати його та фуркотіти над ним крилами. Шум крил розбудив його. Виплакавшись, старий заспокоївся, обличчя його сяяло, очі натхненно блищали. Не тямлячи, що робить, він оддав птахам всю свою їжу, на яку вони накинулись із криком, а сам знову взявся до книжки. Сонце вже пропливло над садами й незайманими лісами Панами і повільно скочувалось за перешийок, до другого океану, але й Атлантичний ще був повен блиску, ще було зовсім видно, і старий читав далі:
Тим часом душу цю, де звив гніздо одчай, Неси на пригорни, на луки оксамитні...
Нарешті короткі тропічні сутінки стерли літери на білій сторінці. Старий сперся головою на скелю й заплющив очі. А тим часом та, що "у Ченстохові світ небесний розлила", взяла його душу й перенесла туди, "Де хвилі золота високе котить жито, Де повні колоски пшеницею налито..." В небі ще пломеніли червоні й золоті смуги-шляхи, і він летів ними до рідного краю. Зашуміли в вухах соснові ліси, задзюрчали рідні річки. Він бачив усе ніби увіч. І все його питало: "Пам'ятаєш?" О, він пам'ятає! І навіть бачить: широкі поля, межі, луки, ліси й села. Настала ніч. Звичайно о такій порі його маяк уже освітлював темне море, але тепер старий у рідному селі. Опустивши голову на груди, він снить. Перед його очима швидко і трохи безладно проходять різні картини. Він не бачить рідного дому, бо його знищила війна, не бачить ні батька, ні матері, бо вони померли, коли він був ще дитиною, але взагалі село таке, ніби він залишив його вчора: ряд хат зі світлом у вікнах, гребля, млин, два ставки, в яких цілу ніч скрекочуть жаби. Колись він у тому своєму селі стояв у кінному дозорі, і тепер пам'ять відтворює цілий ряд картин, пов'язаних з тією ніччю. Отже, він — улан і стоїть в дозорі: здалека ясно світить вікнами корчма, і йому добре чути в нічній тиші, як там співають, танцюють, як тонко витинають скрипки й гучно гуде бас. "У-ха! У-ха!" То улани крешуть іскри підковами, а йому так нудно самому на коні! Години тягнуться помалу, нарешті світло гасне, тепер навколо непроглядний туман і туман: то, мабуть, з лук підіймається опар і заливає весь світ білою хмарою. Океан, та й годі! Але ні, то луки. Ось-ось у темряві озветься деркач, загуде в очеретах бугай. Ніч тиха й прохолодна, справжня польська ніч! Віддалік шумить без вітру сосновий бір... як хвиля морська. Незабаром світанок роз'яснить схід, он уже й півні співають: подають один одному голос від хати до хати. А ось і журавлі курличуть у високості. Улан почуває себе бадьорим і здоровим. Щось там говорили про завтрашню битву. Ну що ж, він піде, як підуть і інші, з криком, з фуркотом прапорців на піках. Молода кров грає в жилах, хоч її холодить нічний вітер. Аж ось світає, світає! Ніч блідне: з темряви виступають ліси, ряди хат, млин, тополі. Скриплять журавлі коло криниць, немов бляшаний флюгер на вежі. Яка та земля кохана, прекрасна в сяйві вранішньої зорі! Ох, єдина, єдина!
Тихо! Пильний дозорний чує, що до нього хтось наближається. Напевне, йдуть його зміняти.
Раптом над Скавінський лунає чийсь голос: — Гей, старий, вставайте! Що з вами?
Старий розплющує очі і здивовано дивиться на чоловіка, що стоїть перед ним. Уривки сновидінь борються в ньому з дійсністю. Нарешті видіння бліднуть і зникають. Перед ним стоїть Джонс, портовий стражник.
— Що з вами? — питає Джонс — Захворіли?
— Ні.
— Ви не засвітили ліхтаря і будете звільнені зі служби. Судно з Сан-Жеромо розбилось на мілині, на щастя, ніхто не втонув, а то вас віддали б до суду. Сідайте зі мною в човен, решту почуєте в консульстві.
Старий зблід: він справді тієї ночі не засвітив ліхтаря.
Через кілька днів Скавінський уже був на палубі пароплава, що йшов з Аспінваля в Нью-Йорк. Бідолаха втратив посаду. Перед ним стелились нові дороги бурлакування; вітер знову підхопив цей листок, щоб кидатись ним по морях і суходолах, аби вдосталь з нього назнущатись. За ці кілька днів старий дуже змарнів і згорбився, тільки очі його блищали. В нову життєву путь Скавінський взяв з собою книжку, яку раз у раз притискав до грудей, наче боявся, щоб і вона не пропала...