— Капець.
Та, щойно зачинилися двері, Оксен розплющив очі.
— Ось тут, — мовив хтось у коридорі.
До камери зайшли з ношами чотири в'язні. Наглядач зиркнув на покійника, і в нього поповзли брови на лоба, одібрало мову.
Оксена поклали на ноші і віднесли до трупарні. У кімнаті по сусідству лікар заповнив акт, штовхнув ногою двері до трупарні, і його погляд схрестився з Оксеновим. Лікар зблід. Узявши Оксенову руку, послухав пульс і прикро замислився. Нараз схопившись з місця, кинувся шукати наглядача. Той саме лупцював якогось невдаху, який кричав крізь сон. Лікар заспокоївся і попростував до конюшні. Розтермосивши п'яних фірманів, звелів везти мерців на окописько.
— Тю-у-у, живий, — здавленим голосом сказав вусатий, схожий на чорта в місячному сяйві, фірман.
— Другий на нашу голову, — стурбовано озвався його напарник.
— Що будемо робити?
— Подивися, може, ще хто не залубенів.
Оксен застогнав, коли фірман закинув йому голову, добуваючись до покійників. Зачовгали кроки, і фірман подався до товариша, що сидів осторонь, смокчучи цигарку.
Оксен підвівся на лікоть. Світив місяць, темніли купи дерев, пахла скроплена росою трава. Все це йому немовби снилося, і два діди проти низького місяця — ніби очамріли від холодного сяйва, щось бурмотять. Оксен прислухався.
— Якби він собі зліз з гарби... — аж немовби прохально говорив один з дідів.
— Якби він зміг піти собі...
— А дивися: встає, злий дух.
Вони ніби хотіли його підбадьорити.
— Сповз!
— Чи помогло би, якби йому чарочку?
— Пішов.
— А правда...
— Шкандибає, злий дух.
— Нехай іде.
— Нещастя наше!
Оксен п'яно похитувався, кудись несучи страшну, втомлену, німу душу. Йому туманилося в голові від чистого повітря, і він видихав у пригорщу гнилий дух камери, мов боявся забруднити простір.
Він поковзом шморгнув з горба в якийсь сад. Навколо пахло стиглими сливами. Сливи — холодні, пружні, як м'ячики, були розсіяні, куди не поткнися. Він став по дві, по три запихати до рота. Сливи розпукувалися під зубами, язик стерпав від гіркуватого студеного соку. Набрав слив за пазуху. Тільки звівся — вони висипалися градом. Оксен не міг збагнути, де дівся черес, чому він лише в білизні. Крок за кроком обстежив сад. Раптом його вирвало, тут же знову розібрав голод, і він побіг до купи слив, які висипалися з-за пазухи. Наївшись, зняв з себе сорочку, перев'язав рукавами шийний розтвір і позбирав плоди.
Місяць заливав околиці якимось підстережливим голубим світлом. Поииж садка мерехтливими блискітками стікав Прут. Оксен зійшов до річки і, калічачи ноги, рушив вирубками в лозинні проти течії. Шуміла річка. Він ішов усю ніч. Інстинкт вів його в гори. Зліва на високому березі темнів ліс, але Оксен по запаху визначив, що це половий мішаний ліс, а до гірських нетрів ще дуже далеко.
На третій день добився до Вижниці. Тут його стала мучити невідступна думка про переслідування. Він то біг, то повз, то надовго залягав у терняки. З Німчицького перевалу рушив верхами через Магуру й Кінашку на Роз-січний забутим плаєм, яким ходили до Вижниці на ярмарок. Вісімдесят років перед тим цією дорогою вертався з тюрми краснодільський бунтар Лук'ян кобилиця. На Великдень його вітали тисячі гуцулів з навколишніх сіл, і він сказав: "Ех, браття! Дужі ми, коли в гурті. Та в гурті ще не сила. Треба розум мати і волю велику, як наші Карпати. Треба серце мати Олексине8, і хто хоче бути таким, ідіте до Чорногори". У Красному Долі Лук'ян скликав велелюдне віче. Гуцули сиділи на царині в кільканадцять рядів, а він як столітній бук став перед ними, гордий і непокірний. Підняв у небо топірець і, гнівно насупивши брови, мовив: "Чужинці полонили нашу землю. Вороги стинають наше життя. Нас сила! Проженемо їх з Карпат!"
Ліси зітхали спогадами. Оксен слухав їх гомін, пробиваючись крізь хащі, закривавлений, голий, із затьмареною свідомістю, і поволі його покинула думка, що хтось іде назирці.
Вночі він пройшов Сторонцем над Усть-Путилою. З долини повзли шуми рік на водозливі. Оксен спустився в мочаристу падолину, скосив навпростець до села, та нараз у межиріччі затріскотіли рушниці. Він довго прислухався і вертів на всі боки головою. Коли стрілянина ущухла, повернув назад, пересік кам'янисту гряду на узліссі й пірнув у нетрі.
Він знемігся й ледве йшов. Світив місяць. Десь глибоко у затіненій ущелині градним боєм тлумився на скелястих уступах Бісків потік, названий так тому, що ним ніби керував невгомонний біс: то мов сльозина між білим камінням, а то, невідь-звідкіль узявшись, вода падає на скелі десятками кубів і котить у Путилівку гігантські гранітні валуни.
Оксен зігнувся набрати у пригорщі води, і сили покинули його. Хвиля проволокла безвладне тіло кілька метрів і приперла до каменя. А вранці води в потоці відбуло. Пригріло сонце. Оксен глипнув на завісу з променів між смереками і подумав: "Я не піду туди, якщо вона не покличе". Одначе на серці було так важко, що він жалібно простогнав:
— Дружано...
Вона не озвалась. Він здивовано дивився на сріблясту запону між смереками, не втямкуючи, де ділася веселка, яку він щойно бачив. Напружив зір. Не було ні веселки, ні Дружани.
— Дружана вже пішла на стаю, — зміркував він. — Сьогодні в нас весілля. Де забарився Чигрин?
Раптом на нього звалився непереборний смуток, і він впав на каміння.
По хвилі пам'ять і інстинкт знову розпочали двобій. Оксенові здалося, що він на полонині. Отже, додому на північ. Він пришвидшив ходу, надвечір дістався до Німчицького перевалу, оглянувся, а поза ним, синіми хвилями піднімаючись до неба, скільки сягало око, простяг-лися пасма гір. Так і не збагнувши, що вдруге йде прото-реним плаєм, що вже було пройшов половину дороги додому, знову зашкандибав до Розсічного.
Крок за кроком його обіймала десь далеко полишена задума, пронизана сподіванкою і чеканням; мозок запрацював, згадалося дещо з пережитого. Він спохватив-ся, що йде без сорочки, в порваних підштанках. На тілі занили рани. Він глипнув на покалічені ноги і захитався, застогнав, мусив ухопитися за смереку, аби не впасти.