—Який смисл виходити без зброї! — стиха сказав Оксен.
— Ага, пташку! — "Пенсіонер", про якого забув Оксен, вцупився йому в комір. — Ану ходи, ходи, ходи!
Ззаду Оксена підштовхував худорлявий, як хорт, парубійко в кованих черевиках. Невдовзі розділити куш винагороди надбігло ще шість хортів у кованих шкарбанах. Оксена запровадили в напівтемний завулок, у похмурій триповерховій кам'яниці відчинилися залізні двері.
У дворі жандармерії таких, як Оксен, було вже кілька десятків. Проте Оксена завели до приміщення. У ніздрі вдарив гострий дух сечі і тютюнового перегару.
— Щось ви мляво працюєте, — сказав до пенсіонера" офіцер з пов'язкою на рукаві.
Той вирячився на офіцера і зарепетував:
— Але цей закликав до зброї!
— Хто такий? — холодним металевим голосом запитав поліцай.
— Вертаюся з італійського полону.
— Шпигун! — Поліцай похитав головою і, записавши щось до реєстрової книги, кивнув двом лобурякам, що стояли напоготові в кінці коридору.
В одну мить з Оксена здерли все, що на ньому було. Звели смердючим тунелем у підземелля і штовхнули в темряву. Він спіткнувся і розбив собі коліна й лікті. По тілу, падаючи на бетон, дзвінкими краплями стікала кров.
Його методично били і допитували. В його легенях застрягли осколки, він кашляв кров'ю, тепер вже весь час відчував присмак заліза в роті. Він мовчав, але вони мали його документи і швидко довідалися про все, що їх цікавило.
— Чому після війни не вернувся додому? — на кожному допиті повторював слідчий.
Якось Оксен спробував усе до ладу пояснити, та одразу ж переконався, що ліпше мовчати.
— Мене наприкінці війни забрали на італійський фронт, — сказав він. — Під Капоретто тяжко поранило в груди. Підібрали італійці. До кінця війни лежав у лазареті. Мене виписали, але я не міг стояти на ногах. Попросився на роботу в тому ж таки лазареті.
— Ви були в шпигунській школі, — грюкав кулаками слідчий.
— За шість років зібрав гроші на дорогу...
— Вас чудово забезпечили, кому ви очі амилюсте! "Справою" цікавилися крайові власті. Його вже мали
судити, та раптом повернули папери "на дізнання". Знову били й допитували. Нарешті через півроку перевели до в'язниці. Він заледве звик до напівтемряви після безпросвітної ночі катівні. На інших арештантах теж не було живого місця: замість облич — струпи, криваві синці, потріскані губи, понадривані вуха. Один був позбавлений відчуття і мочився під себе. Наглядач бив його по голові, він не міг говорити, тільки схлипував.
Під дверима камери завжди стояли на підслухах. В'язні утримувалися від балачок. Лише після того, як зачитали вироки, дехто став говорити вві сні.
Всі заарештовані за "участь у бунті" були засуджені до смертної кари. У вироку давали коротке пояснення: "У зв'язку з тим, що російський уряд посіяв серед населення герцогства ворожі почуття до братнього румунського народу і що основна частина населення герцогства — румуни — зазнає від носіїв цих почуттів усіляких кривд і знущань; королівський уряд бере на себе повну відповідальність за безпеку румунського населення і з величезною суворістю придушуватиме будь-які спроби до непорядку, очистить край від злочинних банд".
Оксена звинувачували в тому, що він прибув на Буковину зі шпигунським завданням і намагався спровокувати збройний заколот. З Розлуча надійшла підписана па-рохом характеристика. У ній повідомлялося, що Супора ганебно, із засідки, вбивав австрійських і російських солдатів, що цей змалку кровожерний дик зазіхав на життя дяка і багатьох чесних громадян. Сюди ж приплели, що вісім років не давав звістки додому, жив за кордоном з кількома жінками, торгував наркотиками.
З місяць в'язнів не турбували. Потому щоранку водили розстрілювати — і милували. Вишикують під муром, солдати піднімуть гвинтівки, та раптом до офіцера підбігає вістовий, дає папірця, офіцер знизує плечима і в'язнів заганяють до камер.
Збожеволів хлопець, позбавлений відчуття, ще один вмер від розриву серця, двоє не прокинулися зі сну. Ок-сен лишився в камері один. Йому справно носили баланду і водили на прогулянку. Якось наглядач спробував поговорити. Оксен не озвався. За це два дні морили голодом, відтак напоїли горілкою. Він лежав горілиць із заплющеними очима — й хоча б пара з вуст.
— Ей ти! — розбудив його наглядач. — Послухай, що я тобі пораджу. Напиши, що твої родичі до третього коліна — румуни і сам ти румун. Плюнеш мені в лице, коли не випустять. — Наглядач стишив голос. — Тебе пошанували. Ти буйна голова, можуть взяти в жандармерію.
Оксен мовчав.
— Подумай, — сказав наглядач.
Оксен повернувся до нього обличчям, довго дивився в хитрі банькаті очі.
— Подумай. — Наглядач нетерпеливо забарабанив пальцями об мур, нахилився до ліхтаря і підкрутив ґніт.
— Segni il tuo corro7.
— Говори по-румунському, — з надією промовив наглядач.
— Ядуха...
Наглядач зблиснув очима і вдарив його в обличчя. Він знепритомнів.
Рік і дев'ять місяців його томили в Дофтанській фортеці і перевели назад до Чернівців.
— Наорався розуму? — безбарвним голосом спитав той самий наглядач, відмикаючи двері знайомої Оксенові камери. — Дофтану — пекло, я знаю. Дивуюся, що ти вижив. Видно, знову пошкодували... — Він несподівано розсердився і гримнув за собою дверима.
Оксен заснув. Коли прокинувся, був уже вечір. У камері з'явився клишоногий столик, на гачку висів запалений ліхтар. Увійшов наглядач і поставив на столик письмове приладдя.
— Я вам повинен сказати, — почав не зовсім впевнено, — що багатьох отаких патріотів випустили. Дали згоду на паспорт румуна — і випустили. Вам смертну кару замінили десятьма роками каторги, сьогодні день визволення Буковини, і вашу справу переглянули знову: десять років каторги замінено десятьма роками звичайної тюрми.
Оксена замлоїло од його бубоніння: "Десять — десятьма, десять — десятьма..." З рота хлинула кров, потекла підборіддям на розхристані груди. Він лежав нерухомо, блідий, мов мрець. Наглядач вибіг з камери і через хвильку вернувся з лікарем. Оглянувши Оксена, лікар незворушно бовкнув: