— Маєш щастя, що не зітяв тобі голову, — блиснув він білками, вдаряючи по шаблі.
— За що?
— За мельничку.
— Котра гостріша?
— Ти, Оксене...
— Неотесаний гуцул.
— Добра горілка. Торік перед Різдвом я кинув наживку, прив'язав до смереки дві рушниці...
— Самопальний капкан?
— ...І пішов спати.
— Добрий вечір! — привітався мельник. — Яку-то веселу історію я почую?
— Пішов спати, — провадив Одарій. — Коли — бабах! Ба-бах!
— Вепр утік!
— Вепр утік, — повторив Одарій і замовк, щось пояснюючи подумки.— Дивлюся — лежить. Витяг ноги.
— Хрюкає...
— Ні.— Одарій зробив нову паузу. — Коли вепрові махом відтяти те діло, то м'ясо без запаху. Весь хутір збігся.— Одарій прискалив око, посміхнувся і серйозно додав: — 3 мошонки — отакенний капшук.
Ми з мельником хапалися за животи.
— О Господи! — зітхнув старий, втираючи витрушену сміхом сльозину. — А я, хороші мої, люблю полювати зайців, — і показав на фотографію.— Маруся була дівчиськом, принесу зайця, а вона допитується, як спіймав. Треба, сміюся, коли уздриш вуханя, вдарити себе в колінце, він тільки беркиць!.. Того ж таки дня прибігає з закривавленою гомілкою, плаче: вдарила камінчиком у чашечку, але заєць утік. Так само у вас з вепром, Одарію. Досить відтяти те діло — маєш гору м'яса в хаті.
— Я його перед тим забив,— спохватився Одарій, збагнувши, що чогось недоказав. Ми вибухнули реготом. Мельник наповнив чарки.
— Я, хлопці, лиш сьогодні зобачив, які гуцули дотепні. Ви не раз гомоните, а мене вбий — не встежу, що до чого. Подумайте: трохи на схід чи на захід — і вже не та бесіда, не ті звичаї, інакше співають...
Я став п'яніти. Ті гадки, які мене турбували, зненацька розбудили бурю.
— Не ліпше було б, — сказав я, — коли б ми сходилися власною волею? Ади, які ми! — забряжчав поясом з патронташами.
— Біда вимучить, біда й вивчить, — зауважив мельник.
— Нас запекли, як ту картоплю в кожушині, — гримнув я кулаком об ляду.— Вкуси і жуй...
— Е ні! — заперечив мельник після короткої паузи. — Народ не знищити. Чого ви такий — чорніший за хмару? — спитав він з суворим докором, наче я образив його особисто. — Нащо накручуєте на себе мотуз із павутини!
— Віками злиднюємо, тепер виточать кров — буде на що подивитися.
— Шок! — Одарій підморгнув сам собі й безпорадно стиснув плечима. Мабуть, це слово він вибрав собі для такого широкого вжитку, як Верешко слово комісія". — Бомкарі, — засміявся Одарій.
— Іди, бо як шибну!.. — Я заметався по хаті, не звладаючи з собою.
— Полковника шибни, — зарепетував Горинь. — Я тебе тут не тримаю.
Я зірвав з вішака карабін і гримнув за собою дверима. Та надворі раптом забув, куди збирався, й рушив городами до Дністра. Долина мирно втягувалася в сріблястий туман. Над рікою жалібно квилила чайка. "Ще твого зойку не вистачало!" Дослав патрон, одначе чайка кудись запропастилася.
— М'якодух нещасний! — обурювався я на Одарія. — У ноги кланяється, а за п'яти кусає.
Через мить я його щиро пожалів. Застав тверезим, у тяжкій задумі.
— Шок?
— Розгнівався? — спитав я пригнічено.
— Шок! Ти мені без мила в душу вліз.— Він ще хотів щось сказати, проте запнувся й подався геть.
V
Перед досвітком з обох сторін фронту, спершу ніби пробуючи голос, відтак на повну силу заговорили гармати. Сніг зачервонівся кров'ю. Нас пішими колонами загнали в окопи на місце перебитих чехів.
— Тепер нам буде!.. — сказав Іван Кошута, хотів усміхнутися, та з рота бухнула кров. Іван навзнак упав на кулемет, біля якого порався Захар Доскоч.
Ополудні вбило Захара. До вечора трупом лягло півлегіону. Тріскотня стала звичною, люди не метушилися, навіть не рухалися—раптом востаннє витягнеться, востаннє опустить на груди голову, востаннє прогнеться в спині. Одарій ходив за продуктами, розповів, що кілька гуцулів збунтувалися. Полковник наказав їм простояти десять хвилин на бруствері, а коли термін зійшов і вони лишилися неушкодженими, власноруч розстріляв у потилицю з револьвера.
Канонада припинилася пізно вночі. Притулившись до стінки траншеї, я на хвильку задрімав.
— Ідемо на той бік, — розбудив мене Максим Третяк. — Збирай манаття. — І подався окопами далі.
Я ще як слід не отямився, а довкола спорожніло. А потому знову вдарили російські батареї. Мене двічі присипало землею. Вибухів я вже не чув і божеволів від пекельних спалахів. Як кріт, зарився у пісок, шар якого відкрився під двометровою товщею чорнозему.
Опівночі вогонь перенесли в глиб нашої оборони. Задудоніли підземними громами далекобійні гармати. Виглянувши з окопу, я побачив розвій полум'я над селом. Сів на дно траншеї, заслонив долонями лице і прокуняв до світанку. Вивів мене з забуття хрустливий тупіт сотень пар чобіт. Росіяни сірим частоколом наближалися до позицій. Я вистрибнув з траншеї, збіг виярком до Дністра і берегом зачовгав до палаючого села.
Вулицями з порваними посторонками бродили обозні коні. На мельниковому обійсті ще димівся уламок жорнового каменя, мабуть, закиненого вибуховою хвилею. Від млина лишилися обкурені підмурки. У хаті повибивало вікна і позривало із завісів двері.
Я зайшов до стайні. Одарієвого коня не було. Осідлавши Ломикаменя, я поскакав битою дорогою до Заліщиків.
Містечко евакуювалося. Та австріяки, видно, не думали відступати без бою. За крайніми будинками закопували гармати, рили сховища, встелювали поле павутиною колючого дроту.
Між тевтонами були й гуцули. Спеціальна команда відбирала в них коней для відправки за Дністер. Я розшукав кухню. Кашовар налив мені казанок супу з яловичиною.
— Ти з Городка? Я кивнув.
— Оце всі?
Я знизав плечима.
— Мені звеліли закласти запасні котли, а годувати нема кого. Ми стояли в резерві за рікою. Тепер наша черга.