Вони зачинили за мною двері. Заскімлила пила. Коли солдат пройшов, заговорили навперебій.
— Може, хочеш лишитися? Ми о домовилися з "сірими". Пляшка горілки... Я піду до кого треба... — з готовністю сказав вусатий.
—Якщо на таке, я ліпше втечу додому, — осміхнувся я.
— Є рада — як зрада. Воля твоя. Я ж кажу, що нині дурна година. Але ж з дому знову заберуть. Ще в штрафну закинуть! Зрештою, не до Різдва балаканка. Хочеш з нами посвяткувати — берись за пилу.
З другим покутянином, леґенем мого віку, я допиляв колоду. Старий поколов ковбани, і, змівши сніг з постолів, ми зайшли до господи. Малесенька, наповнена запахом сирої глини кімнатка, піч, скриня, лави і нас шестеро, і всім, мабуть, тут спати. Господар, балакучий інвалід, його жінка, вже прив'яла молодиця, і гарненьке дівчатко років вісімнадцяти.
— Вибачте, що тіснувато, — звернувся до мене господар, наче дожидав гостей, і подав пушку з тютюном. — Не жаліємося, бо могло б бути гірше. Знаєте історію з бідним євреєм, що скаржився рабинові на тісноту? Ну то даруйте.
Галичанин втратив ногу на війні. Проти кого йшов і на кого надію покладав, я так і не розібрав. Хвилинами в нього було знуджене, як у президента, обличчя. Тоді жінка — до доньки: "Спитай татка", "А ото якось мій Кіндрат..." — і вже втягнула його в нову бесіду, і вже він знову посміхається, бульбастий ніс з поклоном затримується проти кожного з присутніх, і вирівнюється похила спина. Здавалося, він для того існує, щоб усілякими притичними оповідями підтримувати чиюсь надію, бо та, як шелихвістка, вередує бозначого. Він не вмів сердитися, зате вмів терпіти. Коли ж що-небудь набридало, бубонів: "Пси б тебе цілували!" — і в цю мить жінка чи донька вважали за потрібне розрадити старого і підкинути нову тему для бесіди. Спершу це мені подобалося і розважало, та на кінець дня щось мене почало бунтувати. Молодиця ніби збагнула мій стан. "То він тепер архангел,— мовила, сміючись.— А замолоду такий уже був джиґун!.. Та я за нього й не пішла б, якби був апостолом".
Коли наступила година Святої вечері, галичанин виставив на скриню бутель самогону.
— Як собі знаєте, панове, а ми всі троє, — показав на жінку, на доньку й на себе, — трохи випощені. Нині в нас як у людей: слава Богові, є що поїсти. Але, кажу, ми випощені. Гріх, але без сивухи боїмося вечеряти: може, не дай Господи, поскручувати кишки. Вибачте за таке слово. Прошу до святої пшенички.
Ми зі спільної миски дерев'яними ложками покуштували приправленої медом куті, відтак по колу пішла кухва з горілкою.
Вночі мені приснилася дрімлива, палаюча від квітів полонина, і Крицяк з "непіддатливою" молодицею стояв під смерекою, білував вівцю. "Буде кров", — подумав я уві сні. І прокинувся, повторюючи: "Буде кров".
— Буде кров, — почувся шепіт дівчини, хазяйської доньки, в ніч перед Різдвом.
—Я лишуся з тобою,—тихо відказав молодий гуцул. — По святах підемо до пароха. Я — чесно... Ми, гуцули, чесні... Не бійся. Не бійся...
"Ади, як розщедрився! — мовив я подумки.— Тепер йому не скортить додому. Добрав хисту серед війни".
Вони шепотілися до ранку. Я міркував, що після "такого" мусило б бути стільки щастя, що лиш мовчати б, ні про що не думаючи.
Коли засіріло, господар сів скоцюрблено на печі, звісивши ноги. Обличчя його було розгублене. Наші погляди стрілися. Він обтер долонею лице, ліниво зліз з печі і вичовгав надвір. Він все ще, мабуть, переживав свій недоладний сон, дорікав якійсь обставині, що вчасно не прокинувся. А виходив з хати так, наче ніс закопувати мертве кошеня, смиренно визнавши, що вже нічим не запоможеш.
— Христос народився! — ґречно вклонився він, вернувшись.
— Слава йому, — відповів я машинально охриплим голосом. "Хто заразив Олену? — запитав себе в душі. — Якщо від неї заразився Данило..." — Яка надворі погода?— звернувся я до господаря, завваживши, що він став посеред хати, мовби чогось чекає.
— Лагідно. Десь далеко пострілюють. Пригнали нову партію новобранців. І теж без зброї...
В моїй уяві ожила церемонія вручення цісарських дарунків. Гецендорф роздавав мило. А Людовик XII віддячив якомусь полководцеві тим, що вручив кресало.
— І теж без зброї, — повторив галичанин, збентежено дивлячись на мене. — То ви справді збираєтеся назад?
Я кивнув.
— З доброго дива, пане. Знаєте, колись у нас лікували навідним болем. Чоловік, приміром, нездужає кишечником, а йому дають вару і припалюють п'яту. Навіть костоправи користувалися цим способом. Туга за горами, за домом — то навідний біль. Є щось важливіше, щось страшніше. Вам би цього не забувати на всю довж вашої дороги, бо ви ще молода людина. Тоді не буде диминиць під пахвою.
Проте він не сказав, що ж важливіше, що страшніше...
Я приблукав на позиції на другий день свят. Фронт занімів, солдати тинялися, п'яні, вулицями й горланили пісень.
Світ переді мною не набагато розширився після того, як я звідав російського тилу. Я лиш неясно почав усвідомлювати, що варто людину витурити з хати, зодягти шолом, який знімає усяку відповідальність за власні вчинки, і можна її гнати на грабіж, на забій, посилати проти власного батька. Орді лиш час від часу слід нагадувати, хто ворог.
Я переконався, що, як себе не тримати в уздечках, це нічогісінько не дасть. Я напився і теж горланив пісень. Вночі нас підняли по тривозі. Ми не встигли прочуматися, шаленіли від роздратування і їхали в темну безвість "когось провчити за те, що не маємо спокою, позбавлені домівки и жіночої ласки. Але нам доводили, що імперія для нас — рідна ненька.
— Ситуація на фронті змінилася, — оголосив Міттельштедт.
Нас розквартирували в тому ж сільці, де формували легіон, ми з Одарієм знову попросилися до мельника. Одарій купив горілки і захмелів від першої ж чарки. В ролі комедіанта я його ще не видів.