Проте Боря сьогодні не працював. Його зміна була вчора. Офіціанти працюють через день. "Мабуть, на дачі, — подумав Горбатюк. — Погода чудова. Напевне ж не сидить у місті".
Але поїхати того дня у Троянду капітанові не вдалося.
Перешкодили зовсім не передбачені обставини.
Розділ VIII
Нічний політ
Майже дві години ходили хлопці по Троянді, сподіваючись знайти Нолика. Зазирали буквально у кожен садок.
Шурик навіть знахабнів і почав зазирати у вікна. Але — жодних результатів. Нолика не було ніде. Видно, він таки тут не жив.
Почало сутеніти.
Женя й Вітасик заквапилися. Ще трохи — і вони б запізнилися на електричку. А наступна аж пізно ввечері.
— Приїздіть завтра, ще пошукаємо, — сказав на прощання Шурик.
— Та ні, завтра не вийде. Завтра тато з дідом приїдуть, будемо картоплю сапати, — сказав Женя.
— Ну, а я ще пошукаю, — сказав Шурик. — Якщо знайду, сам до вас приїду.
Так і домовились.
Коли хлопці приїхали у Завалійки, на небі вже засвітилися зорі.
— Слухай, а ходімо зараз до каплиці, — сказав раптом Женя. — Оту мене чогось передчуття, що ми його зараз там побачимо.
— Ти знаєш, ти просто вихопив у мене з рота ці слова! — вражено мовив Вітасик. — Я якраз хотів тобі сказати… У мене чогось саме в цю мить виникла певність, що він зараз там. Навіть не знаю чому…
— Ходімо!
Дивно, але страху не відчували. Хоча йти на кладовище увечері не зовсім приємно. Та ще й знаючи, що там у каплиці починається похмуре підземелля, де хтось ходить.
Хлопців наче тягла туди якась таємнича сила.
От вони вже на кладовищі. Йдуть серед старих могил. Дедалі ближче до каплиці…
І раптом…
— А я вас чекаю, — голос Нолика пролунав так несподівано, що Женя й Вітасик аж здригнулися, спинившися враз.
Він стояв під кущем і усміхався. Хоч було темно, вони добре бачили його обличчя, і окуляри, що віддзеркалювали зорі, і сріблястий костюм, що наче світився в темряві.
— Я знав, що ви прийдете… Від вас мені, мабуть, не сховатися… — Нолик хотів іще щось сказати, але враз повернув голову, прислухаючись, і швидко промовив: — Не кажіть про мене нічого. Завтра побачимося!
І…
Те, що сталося наступної миті, було наче епізод із фантастичного фільму. Нолик різко нахилився, потім виструнчився і раптом стрибнув угору і зник. Хлопці тільки бачили, як він промайнув над каплицею і пропав у гущі дерев.
І майже одразу спалахнуло світло електричного ліхтаря й почувся густий чоловічий голос: — А ви що тут робите?
Це був дільничний міліціонер, сержант Бодня, якого хлопці добре знали по торішніх пригодах у підземеллі.
Міліціонер теж їх упізнав — А-а, старі знайомі! — сказав він, підходячи. — То що ж це ви знову тут вештаєтеся?.. Сказано ж було — не можна! Порушуєте! От любите ви всі порушувати! А потім, як припече, як непереливки, — біжите: "Поможіть! Рятуйте! Виручайте!". Був би порядок, не порушували б — не треба було б і до міліції звертатися. А так день і ніч тільки й знаєш — виручаєш…
Сержант Бодня любив поговорити.
Але Женя й Вітасик, вражені фантастичним зникненням Нолика, погано слухали дільничного міліціонера.
— Ходімте-ходімте! Я вас до баби Секлети проведу, — підштовхнув він хлопців під спини. — Нічого вам пригод шукати поночі на кладовищі. Такі пригоди іноді погано закінчуються. А я потім відповідай.
Хлопці змушені були підкоритися. Про Нолика міліціонер нічого не питав, — видно, так його й не побачив.
— Замкніть їх, бабо, і не випускайте. А то внадилися на кладовище, біди шукають. Здаю їх під вашу відповідальність, — суворо наказав Бодня бабі Секлеті.
Але то було зайве. Хлопці й самі не збиралися повертатися на кладовище. Нолик же сказав: "Побачимося завтра!" Вони довго не спали, стиха перешіптуючись:
— Оце стрибонув, так стрибонув!
— Мабуть, таки спортсмен, чемпіон якийсь.
— По-моєму, вище за Сергія Бубку стрибнув.
— І як це він знав, що ми прийдемо?
— "Від вас мені не сховатися…" Що це значить?
— Завтра дізнаємося.
— А де побачимося — так і не сказав.
— Мабуть, там же, на кладовищі.
— А чому він утік від міліціонера?
— Мабуть, ховається.
— Ти гадаєш, він злочинець?
— Хто його зна.
— А чого він навіть уночі в темних окулярах?
— Ага. Це дивно.
— Все дивно, не тільки це…
…Баба Секлета теж не спала. Шепотіла молитви. Чогось їй було тривожно на серці…
Розділ IX
Несподіваний телефонний дзвінок
Пообідавши в ресторані "Центральний", капітан Горбатюк перед поїздкою у Троянду (він усе-таки вирішив обов'язково побачитися сьогодні з Борею!) забіг на хвилинку до райвідділу попередити, що сьогодні, мабуть, уже не буде, і взяти диктофон (останнім часом, ведучи слідство, він записував усі свої розмови у справах).
Ще не відчинивши дверей свого кабінету, він почув телефонний дзвінок, який деренчав настійливо і, мабуть, давно. Капітан зайшов до кабінету і зняв трубку:
— Алло! Капітан Горбатюк слухає!
— Добрий день! Нарешті все-таки додзвонився… — прогукав у трубці хлоп'ячий голос.
— Слухаю, — повторив Горбатюк.
— Скажіть, будь ласка, у вас є якісь відомості про катастрофу тринадцятого числа на тринадцятому кілометрі?
Капітан здригнувся:
— Хто це говорить?
— Поставтеся до цього дуже серйозно. Це не жарти. І не розіграш. Можуть бути жертви. Смерть невинних людей.
— Не вішай, будь ласка, трубку, — сказав капітан і вже взявся за другий телефонний апарат, але хлопець насмішкувато мовив:
— Не витрачайте марно часу. Не засікайте мене. Я телефоную з автомата. Я не злочинець. Я хочу вам допомогти.
Капітан негайно зняв руку з другого апарата і натиснув на кнопку, що з'єднувала телефон із диктофоном.
— Це ти написав листа? Хто ти?
— Треба вжити всіх заходів, щоб не загинули люди.
— Як може статися катастрофа? Причини?
— Причини злочинні.
— А мотиви? Просто жорстокість, садизм маніяка чи якась певна мета?
— Гадаю, певна мета.
— Звідки тобі це відомо?
— Це не має значення. Головне, запобігти небезпеці.
— Як це можна зробити?
— Затримати автобус до десятої вечора. — Який автобус?
— Я не знаю. Шукайте.
— Хто ти? Як тебе звуть? Давай зустрінемося. Треба серйозно поговорити. Якщо це не жарт, і йдеться про життя людей, і ти щось знаєш, ти мусиш, ти повинен…
— Я не можу.
— Прошу тебе… Дуже прошу!..