— А ти все знаєш? — гримнув отаман.
— Чув, люде базікають... а що, дядьку, буде, як я не піду в церкву? — спитав Дмитро, обувши чоботи.
— Поведемо... в зуби не подивимося... та ще перед вінцем можна і в баню повести, коли захочеш...
— Коли так, про мене, лучче ведіть, а сам не піду. Отаман оперезав ціпком Дмитра, вхопив поза шивороти
і повів у церков.
Панотець з причтом і молода з дружками і світилками були вже в церкві. Знайшлися і бояре: причепили молодому квітку, поставили на рушник і... звінчали!
— Тепер знов у винницю? — спитав Дмитро у отамана, вийшовши з церкви.
— Тепереньки додому йди з жінкою, та й людей проси на весілля; дурний, звичаїв хіба не знаєш?
— Моя ж домівка у винниці!
— То-то у винниці!.. Була у винниці, а тепер буде на селі у своїй хаті, поміж людей!
— Себто як?
— Побачиш як, йди за мною.
Пан велів одвести Дмитрові хату на селі, город, дав в придане порісну свиню, телицю, відро горілки на весілля, хліба, пшона, сала і на заводини карбованця грошей. Люде пили, веселилися, а Дмитро сидів, мовчав та сумно усміхався, до чарки й губ не приложив...
От і жонатий Дмитро! На кутю бог благословив його дочкою...
Живе Дмитро, хазяйнує: пан на цілий рік визволив його з панщини.
На жінку Дмитро не гримає: ніхто не бачив, щоб він її поцілував або приголубив; зате ніхто не бачив, щоб він її коли й штовхнув, ніхто навіть не чув, щоб він її й вилаяв. У себе в хаті і в господі він не те що наче чужий, але не скажеш, що він і свій. Так собі, мовчить, .сопе, та й годі... Видно, що чоловік чимсь недоволен,— а чим він недоволен, не вгадаєш.
Прогула гутірка про волю! Люде зраділи, а Дмитро — ніби для нього те кріпацтво й байдуже! Прийшла і сама воля! Усі люде раділи, святкували, а Книш ні слова радісного не промовив, став і на волю нарікать. "Що мені,— каже,— з сієї волі, коли їсти нічого! І землі мало, і земля погана, самий пісок, і оброк за землю великий",— нічим на Дмитра не вго-диш, усе не по його.
Вибрали його старшиною. Став він старшинувати: правда, не відмагався, але зараз усе захотів поставити по-своєму! Зараз, щоб жида в селі не було, давай підбивать громаду на при-говор, щоб жид не шинкував, щоб навіть зовсім шинку не було в селі... Громада не послухала: відома річ, без шинку не можна! Добре Дмитрові, що він не вживає, так йому й байдуже, чи є шинок на селі, чи нема; а задля громади шинок важна річ. Наполовину громада послухала Дмитра, вигнала жида з села, а шинкувати припоручила якомусь москалеві. Дмитро й тут не задовольнився. "Шинкар,— каже,— все одно, чи він жид, чи москаль, чи наш брат; коли вже він шинкар, так і кровопійця".
Далі Дмитро став до збирщика приставати.
— Не так,— каже,— податки збираєш, не в свій час; квитків людям не даєш.
А збирщик йому правду каже:
— Як я даватиму квитки, коли я неписьменний? А Дмитро йому каже:
— Навчись!
— Е, навчись! Де ж його навчиться, коли й школи в нас нема?
— А шинок є? — одповідає Дмитро.
І чого йому той шинок ввірився так? Наче він йому у горло заліз та там, мов та болячка, душить. Причепився знов Дмитро й до попа.
"Здирство,— каже,— одно з отсього попа, та й годі; а користі — як з того цапа! Чи вже ж то усюди у людей такі деруни-попи, як наш?"
Поїхала раз попадя по селу льнувати 3, а Дмитро стрів її та й ну ганити! "Ви,— каже,— лучче б у старці йшли; а то, бач! З жиру щоки наче кавун, а їздите по селу, старцюєте, канючите жменю льону! Тьфу!" — Попадя образилась та до станового, становий до посередника, посередник прибіг, зібрав громаду і скинули Дмитра з старшини.
Думав Дмитро, думав довго та давай спродуваться! Усе спродав, тільки кобилу лишив собі та віз, наділ і хату передав громаді, а навесні взяв жінку й дочку і подався в дорогу. Нікому на селі у себе не сказав, куди це він ченчикує. Заїхав до мене в хутір попрощаться.
— Куди се ти, Дмитро? — питаю його. Махнув рукою та й каже:
— Не питайте!.. Сам не знаю!.. У Таврію піду або за Кубань, на поселеніє.
— Чого се так?
— Тут тісно! Землі мало, земля лиха, урожаїв нема, а плата велика, не вистачить на одні податі та оброки.
— Аж і в Таврії те ж свято.
— Може! Та дармо вже! Хоч гірше, аби інше; вже замірився, так назад не піду.
— Ну, поможи тобі, боже!
— Дякую вам на сім слові... прощавайте!
— Прощай, Дмитре!
Подався Дмитро у Таврію; не було про нього ніякої чутки цілих два роки, наче в воду чоловік впав. Аж ось з місяць назад чую: Дмитро вернувся!.. Не втерпів я, швидше до нього:
— Що се ти, Дмитре, вернувся?
— От так, як бачите, вернувся.
— Чого?
— З дурного розуму!
— Як се так?
—, Не взяв відсіля "увольнительного приговору", а там без нього мене не прийняли. Написав я сюди раз, вдруге, втретє — нічого!.. Не шлють мені приговору. Пишу, щоб хоч "паспорту" вислали,— і того не послали... От мене й випровадили відтіля яко безпаспортного...
— Що ж тепер діятимеш?
— Ніщо більш, як житиму...
І живе Дмитро Книш! Той же самий Дмитро: смутний, невеселий; все не по його, усім він недоволен! Така вже вдача у нього... Мабуть, йому так на роду написано!
1 Спас — християнське церковне свято "преображения господня", що відзначається 6 серпня за старим стилем.
2Пилипове пущення — переддень пилипівського (різдвяного) посту, який тягнувся з 24 листопада по 24 грудня за старим стилем.
3 П о їхала раз попадя по селу льнуват и...— Йдеться про один із видів церковних поборів з населення. Після закінчення збирання врожаю попадя об'їжджала прихожан, збираючи подаяния на церкву, зокрема льоном.