Почалася одвічна суперечка "фізиків" і "ліриків". Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки.
— Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович. — Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне… І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі…
— Ну то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович.
— Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.
— А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.
— Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні предки, безіменні художники.
— А… а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки.
Тут "тамада" Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господарку колгоспних ланів, вічно молоду й прекрасну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану.
Знову забрязкали ножі й виделки. І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.
Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:
— Товариші! Громадяни! Чому мовчимо?.. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву. Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!
— Не треба йому вогню. Досить з нього. Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.
— Що?! — Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича.
— Та пожежу гасив. Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — Баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече. — На ган чір'я довелось пошматувати.
— Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!
— Та що там розказувать?.. Нема чого розказувать, — зашарівся як хлопчик, Іван Семенович.
— Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана.
— Та ну — опустив очі дід. — Ну… йду я, значить, додому з поля… повз Солов'їний же якраз гай…
Дід подивився на Лесика і тицьнув вказівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього. Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід виділив саме його.
— Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм. Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже. А ще зранку бачив, як "Жигуль" з гаю вирулював. У нас часто в Солов'їному "жигуляити" з міста палатки ставлять, ночують. Лесик знає…— (Лесик ще більше почервонів від задоволення) — І одразу мені в серце — коль! "Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!" А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така… Кинувся я… ну і.. Ще б трохи, якихось півгодини, — кепські були б справи. Саме вчасно нагодився…
Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван… Аж тут підрулює червоний "Жигуль", вискакують з нього здоровенні, з бандитськими пнками "жигулянти" (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою…
— Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!
— Та яку там медаль… — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав. Самі петельки лишилися…
майже — А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків — іВан Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому колгоспі хліб зайнявся. Ледве загасили. Там клуня згоріла там кажуть, вагончик механізаторів.
— Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михаилівна — А в хімічній промисловості то взагалі… Варто одній іскринці десь проскочити і…
— Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів той вогонь, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам. Отже, і за прогрес, і за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей…
— Ой! слухайте, люди! — ляснув себе по лобі Василь Денисович. — Я ж, безумство, хотів розказати. Я ж з такою цінною людиною недавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп з їхньої школи. Про-ме-тей!.. Справжнє ім'я! Ну!..
— Ну й що? — знизав плечима Генадій Максимович. — Яких тільки імен не буває. Я, наприклад, зустрічався з однією Табшмітаркою Семенівною. Табшмітарка — абревіатура — Табір Шмідта в Арктиці. У двадцяті — тридцяті роки було модно називати дітей не зовсім звичайно, такий був час…
— Так, йому десь років під шістдесят, — кивнув Василь Денисович.
— До речі, мушу вам сказати… — почала Зоя Михайлівна.
РОЗДІЛ ІІІ,
в якому ви знайомитися з Прометеєм Гавриловичем
Прометей Гаврилович з'явився в школі майже перед самісіньким кінцем минулого навчального року — у четвертій чверті.
Поява його була викликана абсолютною історичною необхідністю.
Колишній шкільний завгосп Федір Іванович, або просто Федя, як його називали у школі всі, навіть учні молодших класів, несподівано подав заяву і буквально у двадцять чотири години зірвався з місця і гайнув на Далеку Північ. Лев Парамонович хоча й здивувався, але затримувати його не став.
Федір Іванович (або просто Федя) був молодий, з вигляду майже десятикласник, невисокий, з настовбурченим кучерявим чубом. Мабуть, щоб здаватися вищим, він ходив підстрибом, і чуб при кожному кроці весь час кумедно підскакував. Ніхто в школі всерйоз до Феді не ставився. Бо хоч людина він був, може, й непогана, але завгосп вельми кепський. Лампочки майже ніде не горіли, двері не зачинялися, вікна були повибивані, паркет випинався з підлоги й випадав, східці пощерблені… А учні — народ такий: на дверях катаються, паркетини підфутболюють. І Федя тільки те й робив, що бігав підстрибом по коридорах і кричав на учнів. Та справи од цього не покращувалися…
Новий завгосп Прометей Гаврилович протягом двох тижнів тихо й непомітно, без галасу й метушні весь цей аварійний стан ліквідував. Лампочки всюди горіли, вимикачі працювали, вікна були засклені, східці відремонтовані, паркет так блищав, хоч дивися в нього замість дзеркала… І якщо раніше двері в класах та кабінетах не зачинялися і раз у раз щось зникало й губилося, то тепер у двері всіх кабінетів і класів були врізані замки. І з учнями в Прометея Гавриловича стосунки одразу зав'язалися дружні й щирі. Всіх, звичайно, зацікавило, чого в нього таке ім'я.