Дід Іван любив вирізати сопілки. Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос. І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губів — і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана. І нудьга де й дівалася… Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: "Перемелеться — мука буде!"
Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича.
А сьогодні особливо…
Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне, той особливий натхненний вираз обличчя, який буває лише в день народження, коли ти в центрі уваги хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучилища, де її віталн співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.
— О! А чого ти так рано? — спитала мама. — Ти ж казав, що у вас сьогодні…
— Не відбулося! — сказав Лесик. — А ти незадоволена, що я прийшов?
— Та ти що?! — мама рвучко обняла сина, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів. — Це прекрасно!
На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.
Угорі, як завжди, усміхався "Домовик". А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці…
Були в стінгазеті й дописи, і навіть вірші:
Ой радіє, ой танцює.
Ой співає вся земля —
Наша мама-концертмейстер
День народження справля!..
Словом, це була справжня стінгазета, якій міг бн позаздрити будь-який великий професійний колектив. До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик.
Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по піонерській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж. Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення (спершу жовтенятське, потім піонерське).
Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:
— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!.. Дай я тебе обійму, свате милий! Свахо, ручку!
І одразу квартира сповнилася галасом і сміхом. Лесиків дід Василь Денисович був "дзвінка людина", як Казала про нього Жорина мама Зоя Михайлівна. Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше.
Як і Лесикїв тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий. Тільки борода в нього була сивіша.
Дід Василь Денисович був художннк-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.
І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здвблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо, коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.
Любив він і свою бабусю по татовій лінії — бабу Аню, Ганну Святославівну. Баба Аня була співачка, хористка. Спершу вона співала в опері, тоді в опереті, а потім у центральному палаці шлюбу, "шоколадному будиночку" на вулиці Карла Лібкнехта, ще коли там був хор. Тепер і того хору вже нема, і сам палац переїхав у так званий "Бермудський трикутник" біля Повітрофлотського мосту. І баба Аня давно вже не співає. Хіба що у них на іменинах.
Перецілувавши сватів, дід Василь Денисович і баба Аня привітали іменинницю, піднесли їй квіти й подарунок, альбом якихось нот, від чого мама радісно зойкнула й заплескала в долоні, як мала дитина.
— Ой!.. Я ж уже три роки за ними ганяюся!.. Де ви дістали?
Але дід Василь Денисович уже був біля стіннівки й басив громовито:
— Ну, безумство! Новий "Домовик"! Ха-ха!.. Ну, син, ти цінна людина! Молодець! Ха-ха! Оце здорово! А це… Ха-ха!.. Ну, безумство!.. Молодець!..
У них у родині вміли говорити один одному приємні речі. Причому не фальшиво, а щиро, від душі.
Потім усі гуртом почали готувати святкову вечерю, накривати на стіл. Бо мама, звичайно, нічого не встигла; та й коли вона, бідна, могла встигнути, як і вчора, й сьогодні була в музучилищі.
Це ще добре, що її сьогодні раніше відпустили.
Так непомітно у клопотах минув час, надійшов вечір.
І от уже вимогливо задеренчав дзвоник. Прийшли гості. Сусіди. Батьки Жори Комп'ютера.
Жорині батьки були "технарі" — науковці. Тато, Геннадій Максимович, — доктор технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна, — кандидат наук, хімік. Якщо Лесикові батьки уособлювали стиль "ретро", тобто пов'язаний з класичною спадщиною, з минулим, то Жорині були представниками, так би мовити, стилю ультрасучасного, стилю епохи НТР — науково-технічної революції.
На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за зарані наміченим графіком. Прокидалися рівно о сьомій годині й всією родиною бігли на зарядку. Потім "водні процедури", тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки иа роботу (Жора до школи) і таке інше.
Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра — що й коли треба зробити — по годинах і навіть по хвилинах. Дома всюди в ннх були годинники — в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі і навіть у ванній.
Жора носив свій графік у кишені і раз у раз зазирав у нього.
Але життя є життя, і в ньому весь час трапляються різні иепередбаченості, особливо в житті хлоп'ячому. Там, гляди, якісь піонерські справи, там якусь гру розпочали, там Лесик щось вигадав, на щось підбив. Не будеш же впиратися лише через те, що цього нема в графіку. Смішно!
У таких випадках Жора діставав графік і вносив у нього корективи. Наприклад, "15.00–17.00 — конструювання моделі" закреслювалось і натомість писалося: "15.00–17.00 — Лесик".
Але все-таки основним законом життя був графік. І треба чесно визнати, що Жора встигав зробити за день утричі більше, ніж Лесик.