І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.
І шматок фрески…
То виходить, що він непорядний, втратив совість? Що він по один бік з негідними імені людського?
Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:
— Вибачайте. Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися з славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Лесикові й Жорі уже в дверях.
Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю "Київ".
Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.
Саме такий день був у Лесика сьогодні. І день ще не скінчився.
Ще треба було прийняти рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя. Лесик подивився на Жору. Жора зітхнув і опустив очі.
РОЗДIЛ XV,
дуже короткий, у якому дія відбувається вночі
Ніч з неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна. Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.
Тільки одне-єдиие вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі. І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.
Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць. Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.
РОЗДІЛ XVI,
в якому знову ж таки дві несподіванки. Шостий "Б" не вірить. "Оце фокус!"
У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.
По-перше, знаменита "альпійська гірка" перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовожний. Всі, хто підходив до "альпійської гірки", ие могли втриматися від захопленого вигуку. І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дия і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу усіляких квітів.
Та ще у неділю півдня ішов дощ…
Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів і учнів і лише скромно опускали очі.
Це була перша несподіванка.
Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…
У коридорі біля дверей шостого "Б" висіла "Блискавка".
На великому аркуші ватману була намальована витолочена "альпійська гірка" перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя… Лесика, в другого — Жори.
Під карикатурою великими літерами виведено:
Знайте всі, що друзі ці —
Найостанніші зайці!
Так злякались, так злякались.
Що признатись побоялись.
Тож ганьба обом тепер,
Бо хіба ж то піонер.
Хто нашкодив і тікає.
Хоч свою провину знає…
Отже, скажемо всі хором:
Сором! Сором! Сором! Сором!..
З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово. Недарма дивувався дядечко-місяць. Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався.
Тільки з шостого "Б" не сміявся ніхто.
Навіть Агашкін лише розвів руками:
— Ну, чілдрени, не вірю…
Але краще б вони сміялися.
Коли люди щиро не вірять, шо це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.
Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.
— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.
— І я не вірю! — сказала Аліна.
— І я! — підтвердив Ясик Гриценко.
— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе.
— Або… просто побоялися на трійцю… — сказав Слава Коваленко.
— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через…
Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі.
Найдивніше повелася, між іншим, трійця. "Блискавка" справила на иих якесь приголомшливе враження. Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, иаче його вдарили по голові.
Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людськи.
Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру. І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця…
Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:
— Оце сюрприз. Члени піонерського активу… Редактор стінгазети… Відповідальний за роботу у технічних гуртках… І раптом така петрушка!.. Неймовірно!
Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину…
— Чілдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.
Довелося їм чесно розказати все як було.
Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами не будемо їх слухати, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.
РОЗДІЛ XVII,
в якому розповідається, що ж сталося того пізнього вечора на шкільному подвір'ї
Ідея цієї авантюри належала Лесикові.
— Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось придумаємо.
— Шо саме? — спитав Жора.
— Ну, щось цікаве… оригінальне. Щоб могло сподобатись академікові. Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, Герой Соціалістичної Праці, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий десятикласник з трохи меншим, далі хтось із учителів з кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамоиович із щирою подякою — і все.
— Точно, — погодився Жора.
— Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — Герой Соціалістичної Праці, академік, відомий учений.