Дивовижні події в шостому "Б"

Сторінка 21 з 36

Нестайко Всеволод

— Ой!

— Ой!

— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним.

— Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.

— Припини, — кажу, — паніку. Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано.

Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває.

І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кири Андріївни:

— …Щоб одержати екзотермічну реакцію, треба взяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза…

Я рвучко повернувся до Агашкіна.

Він дивився на мене виряченими від подиву очима.

Я гарячково закрутив головою, визираючи вчительку. Але не побачив нічого.

Голос замовк так само раптово, як і залунав.

— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.

— Чув, — так само отетеріло відповів він.

Стоїмо. То один на одного глянемо, то навколо. Нічого не розуміємо.

І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:

— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за теплопередачі, називають кількістю теплоти.

І знову — тиша. І — нікого.

— Чув?

— Чув.

Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло.

— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху! Отже, ніякої фантастики.

— А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів. Ми цього ще не проходили.

— Ну й що? Так інше проходили. І однак нічого не знаємо. А якби слухали иа уроках, вдома добре вчили підручники, то знали б зараз, як зігрітися.

— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.

— От-от, — кажу. — А ми з тобою…

— У "морський бій" на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той "морський бій".

— А Жора… — зітхнув я.

— От хто зараз був би потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.

— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім.

— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не будемо сваритися. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо ие триматимемося купи, ще швидше пропадемо.

Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить з дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це "щось" було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, шо, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, щоб глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.

Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, шо рясно ростуть на дереві.

— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий "банан" бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. В цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровеннецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я…

— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж… це ж… наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!

Агашкін так і присів:

— Точно!

РОЗДІЛ X,

в якому ви побуваєте разом із шостим "Б" на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. "Договірний підряд". Ясик і трійця

Раз на тиждень, коли в шостому "Б" дві годний підряд були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися иа перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович. А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна.

Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її. Та й не дівчача це справа джикати напилком, шкваркати рубанком та гехкати молотком по зубилу. Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями. Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося в сьомому. І уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.

— Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось не виходить.

— Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться.

— Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося в сьомому весь урок. І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі.

Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, звичайно, не так, як дівчата. По-своєму.

Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках. Тільки показував. — Хочете — робіть, хочете — не робіть, — усміхався він. — Примусова праця тільки у трудколоніях. Для злочинців. А тут усе добровільне. Скажу тільки одне. Вміти щось зробити своїми руками — це радість. Яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні кольоровий телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, — то нещасний чоловік. Добровільний інвалід.

Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів з лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний.

І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, за що б не взявся — чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь — усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести.

І кожному хотілося зробити так само.

І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву. Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.