Дивні люди

Сторінка 2 з 2

Жігмонд Моріц

Валіку не пустили надвір, щоб, бува, не застудилася.

— Скажи своєму батькові, нехай зараз прийде. Я хочу дати йому роботу...

Господар ліг собі і з годину поспав. Коли прокинувся, батько Панніки вже чекав. Татусь вийшов до нього. На ганку стояв одягнений у лахміття чоловік. Коли підійшов господар, чоловік скинув капелюха. Вельможний пан був високий на зріст, огрядний, а батько Панніки — малий, худий, виснажений на виду.

— Як вас звати?

— Янош Такаро.

— Гаразд... Ваша дочка до великодня щодня обідатиме у нас. Зрозуміли?

Чоловік мовчки кивнув головою.

— Коли шануватиметься, одержить доччину стару сукню й черевики. Одержить усе, що треба, нехай тільки слухається. А ви з чого живете?

— Я безробітний.

— Відколи?

— Від жнив.

Вельможний пан мовчки поглядав на батька Панніки. Тримаючи капелюха, мовчав і той.

— З чого тоді живете?

Чоловік знизав плечима і далі мовчав.

— Скільки у вас дітей?

— Шестеро.

— Шестеро?!.. Гм.. Як ви дозволили собі мати шестеро дітей, коли не можете заробити на них? Ну, однаково!.. Ось що, друже, дочку вашу візьму на свої руки. До великодня вона щодня приходитиме до нас разом з моєю дочкою. І за це не треба буде вам нічого платити. Зрозуміли?.. Але я не хочу, щоб вам було прикро через те, що задарма годую вашу дівчинку. То ви за це щось зробите мені на господарстві. Ось там дровітня,— він показав на повітку в глибині двору.— Підіть туди й нарубайте дров. Нарубайте трохи дров, і ми з вами квит.

На цьому пан одвернувся і зайшов до будинку. Янош Такаро теж повернувся, насунув капелюха і по розчищеній від снігу стежці подався через двір до повітки. Він знайшов сокиру й заходився рубати дрова. Рубав дві години, а тоді пішов собі геть, нікому не сказавши. Тільки покоївка Рожі прийшла надвечір і сповістила, що поденника вже нема.

— Не біда,— відповів вельможний пан.— Коли пішов, то пішов. А я ж хотів почастувати його чаркою горілки.

Назавтра Панніка не була в школі і не прийшла з Валікою обідати.

Валіка плакала, що нема Панніки.

— Прийде завтра.

Але Панніка більше не приходила.

Через кілька днів про дівчинку забули.

Та якось вельможний пан побачив батька Панніки перед ратушею[1] і впізнав його. Він стояв серед безробітних і похмуро озирався. Вельможний пан окликнув його:

— Ви Янош Такаро?

— Я.

— А де ж дівчинка? Чому не приходить обідати?

Але той не озивався — мовчав. Нарешті, на панову настійну вимогу, відказав похмуро й гостро:

— Не люблю я, коли розпитують, з чого живе бідняк.

Вельможний пан здивовано глянув на нього й проказав:

— Дивно. Невже ж вам не жаль, що ваша дочка голодує? Що за дивні ви люди!

Янош Такаро нічого не сказав, а тільки відвернувся й похмуро задивився вдалину.

[1] Ратуша — будинок, де містяться органи міського самоврядування.