Валіку не пустили надвір, щоб, бува, не застудилася.
— Скажи своєму батькові, нехай зараз прийде. Я хочу дати йому роботу...
Господар ліг собі і з годину поспав. Коли прокинувся, батько Панніки вже чекав. Татусь вийшов до нього. На ганку стояв одягнений у лахміття чоловік. Коли підійшов господар, чоловік скинув капелюха. Вельможний пан був високий на зріст, огрядний, а батько Панніки — малий, худий, виснажений на виду.
— Як вас звати?
— Янош Такаро.
— Гаразд... Ваша дочка до великодня щодня обідатиме у нас. Зрозуміли?
Чоловік мовчки кивнув головою.
— Коли шануватиметься, одержить доччину стару сукню й черевики. Одержить усе, що треба, нехай тільки слухається. А ви з чого живете?
— Я безробітний.
— Відколи?
— Від жнив.
Вельможний пан мовчки поглядав на батька Панніки. Тримаючи капелюха, мовчав і той.
— З чого тоді живете?
Чоловік знизав плечима і далі мовчав.
— Скільки у вас дітей?
— Шестеро.
— Шестеро?!.. Гм.. Як ви дозволили собі мати шестеро дітей, коли не можете заробити на них? Ну, однаково!.. Ось що, друже, дочку вашу візьму на свої руки. До великодня вона щодня приходитиме до нас разом з моєю дочкою. І за це не треба буде вам нічого платити. Зрозуміли?.. Але я не хочу, щоб вам було прикро через те, що задарма годую вашу дівчинку. То ви за це щось зробите мені на господарстві. Ось там дровітня,— він показав на повітку в глибині двору.— Підіть туди й нарубайте дров. Нарубайте трохи дров, і ми з вами квит.
На цьому пан одвернувся і зайшов до будинку. Янош Такаро теж повернувся, насунув капелюха і по розчищеній від снігу стежці подався через двір до повітки. Він знайшов сокиру й заходився рубати дрова. Рубав дві години, а тоді пішов собі геть, нікому не сказавши. Тільки покоївка Рожі прийшла надвечір і сповістила, що поденника вже нема.
— Не біда,— відповів вельможний пан.— Коли пішов, то пішов. А я ж хотів почастувати його чаркою горілки.
Назавтра Панніка не була в школі і не прийшла з Валікою обідати.
Валіка плакала, що нема Панніки.
— Прийде завтра.
Але Панніка більше не приходила.
Через кілька днів про дівчинку забули.
Та якось вельможний пан побачив батька Панніки перед ратушею[1] і впізнав його. Він стояв серед безробітних і похмуро озирався. Вельможний пан окликнув його:
— Ви Янош Такаро?
— Я.
— А де ж дівчинка? Чому не приходить обідати?
Але той не озивався — мовчав. Нарешті, на панову настійну вимогу, відказав похмуро й гостро:
— Не люблю я, коли розпитують, з чого живе бідняк.
Вельможний пан здивовано глянув на нього й проказав:
— Дивно. Невже ж вам не жаль, що ваша дочка голодує? Що за дивні ви люди!
Янош Такаро нічого не сказав, а тільки відвернувся й похмуро задивився вдалину.
[1] Ратуша — будинок, де містяться органи міського самоврядування.