Побравшись за руки, Валіка й Панніка ступали вулицею. Вони поверталися з школи додому. Дівчатка завжди розлучалися на розі. Панніка завертала у провулок, а Валіка дріботіла далі.
Але на цей раз Валіка не випустила руку Панніки, а потягнула дівчинку за собою.
— Та ходи ж, ходи ж! У нас пообідаєш! Не соромся, чуєш?
— Ні...
— Тьотя вчителька сказала,— отже, підеш.
— Та ні-і-і...
Валіка не слухала Панніку — повела її за собою. Валіка була повніша, міцніша й сміливіша за свою подругу. Панніка знала: тьотя вчителька звеліла Валіці попросити тата, аби дозволив харчуватися у них котрійсь бідній учениці з їхнього класу. Учителька не заперечувала, щоб це була Панніка, бо дівчатка приязнували між собою. Однак Панніці не хотілось іти на обід до Валіки. Вона і сама не могла сказати чому саме, але не хотілося.
А Валіка знала, що Панніка сьогодні належить їй, і нізащо в світі не дала б подрузі втекти від неї. Вона тримала її міцно за руку і вела, майже тягла за собою. Валіка пишалася тим, що веде подругу до себе, і з нетерпінням чекала, коли вже опиняться за воротами... Тоді Панніці вже не вдасться втекти.
— Мамусю, мамусю! — загукала Валіка, вбігши в кімнату.— Панніка обідатиме в нас аж до великодня! Так сказала тьотя вчителька.
Мати засміялася й розцілувала дочку. Вона була дуже щаслива, що її Валіка така добра, гарненька, здоровенька і вміє так мило лепетати.
— Тьотя вчителька сказала? Ой, та тьотя вчителька!..
Знов розцілувала дочку, а тоді оглянула школярку, яку Валіка привела з собою.
— Це правда, дівчинко?
Але та не озивалася — опустила повіки й теребила поділ сукні.
А Валіка торохтіла далі:
— Бо вона бідна, а кожна бідна дитина мусить ходити до когось на обід. Так тьотя вчителька сказала.
Валіка скинула ранець, вийняла з нього листа, якого написала мамусі тьотя вчителька.
Мати взяла листа, прочитала його і сказала:
— Ну гаразд, дівчинко! Залиш свої речі в передпокої, потім зайди до ванної кімнати й гарненько помий руки. І ти змий свої брудненькі лапочки! — поплескала дочку по руках, ще й поцілувала невмиті пальчики.
Потім господиня повела дівчаток до ванної кімнати й відкрила кран. З лискучої труби потекла вода. Мамуся набрала в миску води і поставила на прегарну білу табуретку. Спочатку вона ретельно помила руки Валіці й знов обцілувала її порожевілі пучечки. А тоді сказала Панніці:
— Ну, тепер і ти помий собі руки, але добре! — і пройшла до їдальні сказати покоївці, щоб поставила на стіл ще один прибор.—Підіть, Рожі,—мовила згодом,— до ванної й помийте тій дівчинці руки, але ретельно! Вельможний пан настирливо вимагає, щоб діти сідали до столу з чистими руками.
Рожі подалася до ванної кімнати. Добре, що зайшла, бо Панніка навіть і не вмочила рук у воду. Та Рожі схопила дівчинку, дбайливо помила їй рученята, навіть обличчя, потім вибрала з свого волосся гребінець і зачесала.
— Ну ось! — задоволено кинула покоївка.
Валіка і Панніка повернулися до їдальні — і саме впору, бо прийшов господар. Він одразу спитав:
— Хто ця дівчинка?
Валіка кинулася на шию таткові й сказала:
— Вона обідатиме у нас щодня, аж до великодня!
— Ого!
— Тьотя вчителька так сказала.
Мамуся коротко пояснила таткові в чім річ і показала листа. Панніка стояла похнюпивши голову й чекала.
— А як тебе звати, дівчинко? — тихо спитав татко.
— Панніка! — вискнула Валіка.
— Я не тебе питаю,— дорікнув татко дочці.— Скажи гарненько, як тебе звати.
— Панніка,— відповіла дівчинка.
— Дуже добре. А як звати твого батька?
— Тато,— сказала Панніка.
— Це ти його так називаєш. А як його називають інші?
— Дядько,— відказала Панніка.
— А імені не знаєш?.. Наприклад, Янош Варта?.. Або Мігаль Ковач?.. Має ж бо він якесь ім'я. Ну? То яке ж його ім'я?
— Не знаю.
— Ая-яй, батько тебе навіть цього-не навчив!.. А тебе як звати? — звернувся до своєї дочки.
— Валіка,— відповіла дівчинка.
— Правильно. А мене як називають?
— Татусь.
— Ой яке ж ти дурненьке ослятко! Як називають мене інші?
— Вельможний пан!
— Ая-яй, і ти вже навчилася від цієї... Правду я кажу: нікуди не годяться ті школи, де вчаться діти різних батьків. Тільки тупішають там наші діти... А тепер ходімо обідати, бо я вже голоден.
Посідали до столу. Валіка сіла на своє місце. Покоївка поклала на стілець подушку і, всміхаючись, посадила на неї Панніку.
Стіл застелено білою скатертиною. На скатертині стояли білі тарілки, а посередині — біла миска. Всередині кожна тарілка була оздоблена золотим ободочком. Панніці припала тарілка без ободочка, однак і то була гарна тарілка.
Мамуся налила юшки Валіці, потім татусеві, потім собі, а тоді вже — гості.
— Ти любиш юшку? — спитала Панніку. Але дівчинка нічого не відповіла.
Коли татусь з'їв юшку, звернувся до Валіки:
— Невже ж ти й справді не знаєш мого імені?
— Доктор Антал Вадкерті,— відповіла Валіка.
— Ну бачиш, кожний має своє ім'я, кожна людина. Але твоя подружка не знає навіть, як називають її батька.
Панніка опустила голову.
Після юшки подали м'ясо з підливою. Мамуся порізала Валіці м'ясо на дрібненькі шматочки. Те саме вона зробила Панніці й сказала:
— Треба їсти виделкою.
Панніка подивилася на виделку, спробувала скористатися нею, але м'ясо падало з неї.
— Нехай їсть ложкою, як дома звикла,— мовив татусь.
І Панніка вже багато легше впоралася як з м'ясом, так і з підливою. Вона навіть накришила до підливи хліба. Та коли Валіка засміялася, дівчинка зашарілася й знов похнюпила голову.
Потім подали локшину. Смачну білу локшину, густо посипану сиром. Панніці й це дозволили брати ложкою.
— Згодом і тобі треба буде навчитися їсти виделкою. Бачиш, як їсть Валіка.
Коли підвелися з-за столу, татусь сказав:
— Ну, дівчинко, зараз іди додому і скажи батькові, нехай прийде до мене — хочу з ним поговорити.
Панніка притьмом кинулася вдягати пальто й зібралася йти.
— Підожди... Треба ж подякувати! Треба гарно подякувати за обід. А коли людина йде, то має з усіма попрощатися.
Та Панніка стояла й мовчала.
— Потім навчиться,— мовив татусь. — До великодня встигне навчитися.
Татусь проказав це дуже ласкаво, навіть засміявся і зовсім не розсердився. Однак Панніка знов похнюпилась і ступнула до дверей.